• Уикенд 
• — Для Вас 
• — Культура 

Марьяна Садовская: «Українська культура не повинна бути сільською»

На прошлой неделе в столице прошла масштабная ярмарка «Книжный Арсенал». Одним из самых заметных ее событий, причем не только музыкальной части, но и всей программы в целом, стало выступление Марьяны САДОВСКОЙ. Проект «Одесский андеграунд» на многих поклонников певицы произвел впечатление удивительное и даже шокирующее. Сразу после концерта Марьяна рассказала обозревателю «2000», почему она взялась за столь неожиданный материал.

Прежде чем перейти к нашему разговору с Садовской, нужно сказать несколько похвальных слов в адрес второго по счету «Книжного Арсенала». По сравнению с прошлым годом самая молодая и амбициозная книжная ярмарка Киева заметно окрепла, а главное, обрела свое особое лицо. И вот почему.

Арсенал наращивает мощь

Причина первая: удачная организация пространства. Если в прошлом году стенды издательств были скучновато расставлены по периметру основного зала, то в нынешнем территорию выставочного комплекса разделили на множество тематических зон, каждая из которых жила своей жизнью. Большая часть площадок, где проходили литературные встречи, пресс-конференции, лекции и мастер-классы, находились в некотором отдалении и от главного зала, и друг от друга, что позволило свести к минимуму посторонние шумы. Много было ярких и увлекательных детских программ, благодаря которым ярмарка получилась по-особенному светлой и жизнерадостной.

Причина вторая: присутствие звезд. На форум приехали три видных русских писателя: лауреат «Большой книги»-2009 москвич Леонид Юзефович, лауреат премии «Новая словесность» того же года Лена Элтанг из Вильнюса, популярный в последние годы петербургский прозаик и историк литературы Андрей Аствацатуров (рецензии на произведения каждого из них не раз публиковались в книжных обозрениях «2000»). Пожаловал в Киев один из лидеров современной австрийской литературы Йозеф Винклер. Изюминкой ярмарки стал приезд культового итальянца Алессандро Барикко, автора романов «Шелк», «Море-океан» и др., а также пьесы «1900», по который был снят широко известный фильм «Легенда о пианисте» с Тимом Ротом в главной роли.

Причина третья: подготовка целого ряда дополнительных программ в разных видах искусства — кино, арт, танец, музыкальный авангард. Тут было немало приятных сюрпризов — и выступление Лидии Кавиной, одной из ведущих мировых исполнителей музыки на уникальном электромагнитном инструменте терменвоксе, и перформанс Тадаши Эндо, знаменитого японского танцовщика буто, и тот самый концерт, о котором пойдет речь ниже — «Одесский андеграунд» Марьяны Садовской.

Садовская — исполнительница уникальная. Определение «внежанровая» мало что объясняет, поэтому попробуем разобраться. В основе ее репертуара, безусловно, фолк, украинские народные песни, которые певица лично собрала во время многочисленных фольклорных экспедиций.

Трактовки этих песен у Садовской весьма вольные и неординарные. Отсюда частое употребление в ее отношении термина «джаз-фолк», хотя слово «джаз» тут обозначает разве что широту используемых музыкальных приемов. Садовская много экспериментирует — и с материалом, и с аранжировками, и с инструментальным составом своих проектов, и с театральной подачей песен. Однако концерт, который она подготовила на этот раз, оказался настолько необычным, что многие не поверили своим ушам.

Украиноязычная львовянка, давно живущая в Германии, вдруг поет «Институтку», «Опять сижу в тюрьме», песни из репертуара Александра Вертинского, Дины Верни, Аркадия Северного, Александра Розенбаума. Русский язык, формально низкий жанр... Зачем, почему? Об этом Марьяна рассказала сама.

«Пісні вибирають мене»

— Мар'яно, для мене «Одеський андеграунд» став повною несподіванкою. Це ж, здавалося б, зовсім не ваш репертуар — всі звикли до того, що ви співаєте експериментальний український фолк-джаз, але ніяк не тюремну лірику, не старі емігрантські пісні, та ще й російською мовою. Чому ви вирішили зробити цей проект?

— Можливо, він виник з мого сильного бажання не попадати в рутину, не повторювати саму себе, за кожним разом шукати нових шляхів. Мені складно уявити, що ось я зробила один проект з українськими піснями, а потім ще один і ще один, і так от почала їх «клєпать»... Це не мій характер, не моя натура. Треба робити інші кроки, якось розвиватися. Те, що я зараз роблю крім одеської програми, це теж якийсь пошук, відкривання нових музичних територій. Це співпраця з музикантами, які виконують нову музику, робота с новими техніками виконання.

І ще одне. Я люблю повторювати, що не я вибираю пісні — вони вибирають мене. Моя добра знайома, співачка з Вірменії Асмік Арутюнян, каже: «Мар'яно, ці пісні мене тероризують!» Я тепер теж так говорю. Пісні ходять за мною, вимагають, щоби я почала з ними працювати, щоби я почала їх співати. І я досить пізно починаю розуміти чому.

— Деякі пісні з сьогоднішнього концерту мені знайомі з дитинства, наприклад та ж «Інститутка». Але ж у вас було трохи інше дитинство — львівське, україномовне...

— Моя мама художниця Катерина Немира завжди підсовувала мені і музику, і літературу: оце послухай, оце почитай. Вона давала мені і Єву Демарчик, і Жанну Бічевську, і Володимира Висоцького. Ще тоді я відкрила для себе такий своєрідний стиль — щось між романсом і кабаре. В ньому була і театральність, і монолог. Тобто якимось чином я теж росла на таких піснях.

— Отже, ви берете низький жанр і перетворюєте його на високий. Не боялися, що нічого не вийде?

— Страшний страх був. Я і зараз перед кожним концертом, а особливо, ясна річ, на Україні, дуже хвилююся. Уявіть собі, як співати цю програму у Львові! А в Одесі? А як сьогодні в Києві, коли тут зібрався весь інтелектуальний цвіт України?! І страшно мені не тому, що незрозуміло, як сприймуть ці пісні, а тому, що я боюсь, чи не вигадала я щось більше, ніж у тому матеріалі справді є.

Звичайно, я не співаю блатняка, я не співаю про жуликів на вулиці — я співаю крик людської душі. Але може таке бути, що ти вкладаєш зміст у форму, яка цього змісту не передбачає. Проте я вірю, що вибір пісень все ж таки не випадковий. Аркадій Сєверний і Діна Верні, які раніше їх виконували, не заспівали в житті ні одної примітивної пісні.

— Все ж таки назва проекту трохи лукава, бо в ньому далеко не лише одеські пісні. Як увійшли в цей концерт композиції на англійській та німецькій мовах?

— Хтось сказав, що цей концерт — нічна подорож великими метрополіями. Там є Париж і Нью-Йорк, є мрія про кращий світ і жорстоке розчарування. До речі, там всі пісні пов'язані з 1930-ми роками — вони чи про ті роки, чи були саме тоді написані.

В Америці на одному з концертів я почула пісню Еммілу Харріс Deeper Well і відразу зрозуміла, що буду цю пісню співати, що вона дуже пасує до цієї теми. Це пісня про відчуття спраги, яку не можна погасити. Це спрага до любові, спрага до життя, спрага до інакшого. Ця пісня допомагає мені вийти за межі вузької теми.

«І у Львові, і в Одесі я бачила, як люди плакали»

— Відомі пісні у вашому виконанні звучать зовсім по-іншому. Чи важко дається пошук нестандартних музичних ходів?

— Таємниці нема: я довго шукаю. Слухаю, слухаю, слухаю пісню і сама себе питаю: що в ній мене кличе? Як я можу передати ту емоцію, що я в ній чую? Я ще продовжую працювати над цією програмою, кожного разу вигадую щось нове. Це як різьбиш по дереву, додаючи один нюанс за одним.

— Наскільки різним було сприйняття у Львові й Одесі? Бо у Львові могли сказати: а що це вона співає руський блатняк? А в Одесі навпаки: почему эта западенка поет наши песни?

— Найстрашніше це початок, перша пісня. Раз так — і одразу «Проститутка»! Спочатку здивування, але потім зал швидко відповідає, і я чую, що ми вже з ним разом, що ми дихаємо одним диханням. Мушу вам сказати, що я завжди готова до несприйняття, що люди почнуть виходити, але з «Одеським андеграундом» такого не трапилось. І у Львові, і в Одесі я бачила, як люди плакали. Для мене самої важко було, кланяючись, не розплакатись.

— Остання пісня, яку ви виконували на біс, «Єврейський кравець», здається, з репертуару Михайла Шуфутинського

— Я її слухала у виконанні Олександра Розенбаума.

— Так, і це, безперечно, маскульт, низький жанр. Ви теж спеціально готували її для цього концерту?

— Я виконую її на біс, тому що вона як раз є на біс. Я її страшно люблю. В ній звучить якась така біблійська тема Іова, старої людини, яка вже перейшла... Ой, я не можу цього пояснити, бо я це співаю! Щось є в цій простоті, в цій тиші, що мов у раю, я відразу бачу штетли, маленькі бідні єврейські містечка на Україні, я чую голос Бруно Шульца... У цій пісні для мене є цілий світ, і я сподіваюсь, що я його не вигадала, що він дійсно там є.

— Вас називають українською Бьорк. Як ви до цього ставитесь?

— Хтось придумав такий піар-хід. Мені це лестить, але насправді ми з Бьорк працюємо в дуже різних стилях. І я хочу залишатися Мар'яною Садовською.

«Одеська програма — трошки провокація»

— Завдяки вашому виконанню деякі народні пісні стали майже культовими, наприклад лемківська рекрутська «Кедь ми прийшла карта нароковаць». Але хтось мені казав, мовляв, Садовська там все перекрутила, що замість «бо вона від мене персня носить» вона співає «бо вона від мене дитя носить», а цього не могло бути, бо у лемків все дуже цнотливо, суворі правила життя...

— Знаєте, коли їздиш записувати пісні по Україні, бачиш таку картину: від села до села п'ять кілометрів, але у першому селі співають зовсім не так, як у другому. Версію «дитя носить» я не вигадала — я її чула. Так, якщо перстень носить, то зрозуміло, що вона наречена і має плакати. Але якщо вона носить від нього дитя, а він йде «на ту войну» — це вже майже трагедія. Я все-таки дозволяю собі сміливо працювати з матеріалом. Наприклад, я не співаю в «Старому клоуні» Вертинського всі слова. Це як сучасні режисери ставлять Шекспіра, дозволяючи собі вільні трактовки його п'єс. Деякі фрагменти я можу повторити двічі, деякі, навпаки, викинути. Часто я беру різні мотиви з різних пісень і роблю з них одну композицію.

— Ваше мистецтво водночас традиційне за походженням і дуже авангардне за формою. Чому так?

— Українська культура не повинна зациклюватися на селі, не повинна його ідеалізувати — ніякої ідилії там ніколи не було і зараз немає. Усе це милування минувщиною, все це ідеалізоване, вишиване, солодкаво-рожеве українство з очима, закоченими вгору, давно не актуальне. Де сучасне мистецтво, сучасне звучання, сучасна драматургія, переклади сучасної літератури? В тому сенсі одеська програма є трошки провокація.

— Що плануєте робити далі? Куди вас занесе після «Одеського андеграунду»?

— Мені сьогодні сподобалось, як відповів на запитання про творчі плани письменник Валерій Шевчук. Він сказав, що, по-перше, нічого не планує, а по-друге, нікому про це не розповідає. А якщо серйозно, то у вересні в мене були прем'єри двох маленьких проектів. Знаєте, у Львові хтось сказав: «О, Садовська — вона здивує!» Може, в мене такий стиль — дивувати.

Отже, один проект — це дует із джазовим піаністом, я виконую його композиції по мотивам індійської музики. Це для мене зовсім нова територія, де я поки ще зовсім не працюю зі словами — лишень із голосом, звуками, вокальними техніками.

А другий — теж такий пошук. Також дует, але з музикантом, який працює в електроніці. Я спочатку думала, що це теж буде далеко від української пісні, але щось мене потягло назад, і це будуть знов українські пісні, тільки з зовсім новим обличчям.

Щодо робочої кухні, то зараз я почала співпрацювати зі струнним квартетом «Кронос», в нас запланована прем'єра в липні в Нью-Йорку. Але сьогодні я почула, що, можливо, прем'єра відбудеться на Україні в Києві. Отож, тримайте за нас кулаки.

Справка «УИКЕНДА»

Марьяна Садовская родилась в 1972 г. во Львове. Окончила Львовское музыкальное училище им. Людкевича по классу фортепиано и курс при театре им. Леся Курбаса, где начала работать актрисой. С 1991 г. жила в Польше, работала в Центре театральных практик в Гардженице. Исследовала фольклор в Украине, Ирландии, Египте, Бразилии, на Кубе, выступала с концертами во многих странах и на множестве музыкальных фестивалей. Сольную карьеру начала в 2000-х в Нью-Йорке. Живет в Кельне, замужем за театральным режиссером Андре Эрленом, воспитывает двух детей.

Юрий ВОЛОДАРСКИЙ

• Уикенд 
• — Для Вас 
• — Культура 

Еженедельник