Юрій Андрухович, Віктор Морозов, Максим Стріха, Олег Сухарев: Відчуття Свободи

додано: 21-11-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1164135858.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Україна • Суспільство •

ОЛЕГ СУХАРЕВ, ЛІДЕР ГУРТУ "САМІ СВОЇ".

1. Чим були для Вас події, що почалися 22-го листопада 2004 року?
Повстанням Духу Українського! Сподіванням на те, що ще встигну пожити в нормальній країні! Національним пробудженням та єднанням.

2.Чи змінилося за той час Ваше ставлення і до тих подій і до головних фігурантів?
До подій не змінилися,Помаранчева революція завжди буде для мене видатною подією української історії.А от до основних "фігу-рантів" змінилося. Не вірю нікому! Всі наступні вибори буду ігнорувати! Голосуй,не голосуй,всеодно отримаєш шайбу! Пам"ятаєш, тоді було таке гасло:" Вони брешуть!",так от тепер це гасло стосується всіх політиків. Повернути довіру народу їм навряд чи вже вдасться. Бандити сидять у Верховній Раді і керують країною,і скоро вони почнуть так гайки завертати,що мало не покажеться...Гра в демократію закінчилась!

3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Перед тим ,як українці встали,над ними 13 років знущались,після теперішнього розчарування вряд чи хто захоче вставати та виходити.Ми тоді гордилися тим ,що ніби ми навчились виходити на "Майдани",і як що якесь неподобство,то ми хуткенько знов повиходимо! Фіг там! Треба ще з десяток років над нами познущатись,треба щоб повністю засвоїлась пігулка зради,треба щоб з"явився новий харизматичний лідер.Коротше не Ющенко для цього потрібен, а Кармелюк!
Зараз я вийшов би уразі намагання приєднати Україну до Росії,у разі введення російської мови,як другої державної,і у разі репресій до українського народу з боку державної машини, хоча в такому випадку,скоріше би допомагав націоналістичним організаціям вести проти влади терористичну діяльність.

МАКСИМ СТРІХА, ДОКТОР ФІЗИКО-МАТЕМАТИЧНИХ НАУК, ПИСЬМЕННИК

1. Чим були для Вас події, що почалися 22-го листопада 2004 року?
21 листопада по закритті дільниць я був у прямому включенні з Майдану першого каналу польської телевізії – разом з Сівцем, Бузком і професором Богданом Осадчуком. Зривався сніг, внизу люди святкували перемогу (хоч уже почали надходити дані про непояснюване жодними природними причинами зростання явки на Донеччині), телевізійники частували нас у вагончику-апаратній добрим коньяком. А я, коли вже вимкнули камери, майже розпачливо кинув європарламентаріям: коли нас тут розстрілюватимуть, ви ж там і не поворухнетеся...
Скажу відверто: тоді я не вірив у перемогу. Я добре уявляв, які сили стоять по той бік барикад, і, як виявилося, надто погано – який потенціал зібрано по цьому боці. Зранку наступного дня я був на Майдані виключно задля того, щоб продемонструвати собі й світові: без боротьби ми не здамося. Але коли надвечір, замість очікуваних мною пари десятків тисяч на Майдані стояли вже пара сотень тисяч, і число людей дедалі росло – мій настрій почав змінюватися на краще.
...Поважні західні дослідники сьогодні сперечаються: чи була Помаранчева революція революцією в повному розумінні цього слова, чи лишень яскравим етапом незавершеної української революції 1991-го? Для мене це термінологічне запитання позбавлене сенсу. Помаранчева революція не тільки відкрила забуту всіма Україну світові. Не тільки змусила інтелектуальну європейську еліту відновити дискусію про межі континенту (перед тим поняття “Європа” і ЄС стали майже тотожними; і ось Україна нагадала всім: існує Європа й поза східним кордоном Євросоюзу).
Найголовніше: революція відкрила Україну для нас самих. Виявляється, ми значно кращі, ніж уявляли доти. Ми здатні до боротьби за власні права, до самопожертви, навіть до милосердя до переможеного супротивника. Єдине, з чим нам фатально не пощастило – так це з нашими політичними елітами.

2.Чи змінилося за той час Ваше ставлення і до тих подій і до головних фігурантів?
Майдан відходить у минуле – й стає дедалі більше схожим на прекрасну казку, в якій усі ми були добрішими і кращими, ніж є щодня. В якій ми відкривали двері наших осель для десятків абсолютно незнайомих людей. В якій ми посміхалися й вірили в майбутнє...
Зізнаюся: в це майбутнє вірив і я. Хоч майже до всіх без винятку фігурантів головної сцени й тоді ставився доволі скептично. Я радше співчував отруєному Ющенкові, який з останніх сил виголошував довгі (й часом плутані) промови. Я захоплювався драйвом Тимошенко – хоч водночас розумів: вона змагається насамперед за свій особистий приз. Я не мав жодних ілюзій щодо Мороза, Порошенка, Кінаха та іже з ними. Але інших лідерів на той момент у нас, на жаль, не було (як немає й сьогодні)...
Коли революція перемогла, я усвідомлював: рівень очікувань настільки високий, що навіть найідеальніша, найпрофесійніше, найморальніша команда невдовзі викличе розчарування. Проте кількість помилок, що їх фігуранти Майдану встигли наробити протягом наступного року, заскочила навіть мене. Але не наробити їх вони генетично не могли, бо всі вони – і Ющенко, і Тимошенко, і Мороз, і Порошенко, і Кінах (далі за списком) є саме такими, як вони є. З їхніми чеснотами і з їхніми не менш очевидними вадами людей, сформованих (хто більшою, хто меншою мірою) радянською системою й добою первісного накопичення капіталу.
Звичайно, мені прикро, що Ющенко не зміг стати для суспільства тим високим моральним еталоном (якого це суспільство реально потребувало). Мені прикро, що Тимошенко в ролі прем’єра не зуміла стати ефективним менеджером (такого менеджера гостро потребувала економіка). Мені прикро, що Мороз взагалі змінив урешті-решт орієнтацію, уможлививши реванш “учорашніх”.
Але хлопець з глухої Хоружівки, навчаючись у ПРОВІНЦІЙНОМУ Тернопільському інституті народного господарства, просто не мав шансів отримати того багажу знань і уявлень, який уможливлює нового Вацлава Гавела (симптоматично, що навіть у царині улюбленої історичної спадщини Ющенка приваблює не багатюща доба маєстатичного мазепинського бароко, а Трипілля – цікавий, але периферійний відлам румунської культури Кукутені). Не могла стати новим Ергардтом колишня “газова принцеса”, яка звикла керувати методами, доречними для великої компанії (що діє під особистою протекцією прем’єра), але провальними у випадку значно складнішої відкритої системи економіки немалої держави. Що ж до колишнього середньої руки компартійного партапаратника Мороза, то його завжди цікавила виключно влада. І називати його політичний кульбіт зрадою – принаймні наївно: такого слова в його понятійному апараті не існує. Просто інші запропонували більше.
Проте не меншого осуду варта й егоїстичність європейських еліт. Вони нічим не ризикували б, пославши Україні сприятливий сигнал на початку 2005-го – однаково переговорний процес із ЄС розтягнувся б не на одне десятиліття. Але цього сигналу так і не було – і це дало потужний додатковий аргумент тим, хто говорив про прожектерство й мрійництво нової команди, про безперспективність європейського вибору взагалі...
В цілому ж два останні роки зробили нас усіх більшою мірою реалістами. Й куплено це надто дорогою ціною: сьогодні українці дивляться в майбутнє з більшим песимізмом, аніж до початку кампанії 2004 року.

3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Як людина політично активна, я готовий висловлювати свою позицію й зараз. Як висловлював я її, виходячи на вулицю, і наприкінці 1980-х, і в час акції “Україна без Кучми”. Проте особливість Майдану в тому й полягала, що на ньому всі ми були разом – і ті, хто йшов у 2000-му Хрещатиком, скандуючи “Кучму геть!”, і ті, хто байдужо (у кращому разі!) позирав тоді на них з хідника.
А от що (і коли) може спричинити новий Майдан – питання наразі відкрите. Мені очевидно одне – сьогодні він неможливий. Надто великий тягар розчарування, надто дискредитовані вчорашні кумири (а нові ще не з’явилися).
Тому в критичні дні межі липня-серпня цього року, гадаю, більше рації мав президент, намагаючись вийти з найменшими втратами з надзвичайно тяжкої ситуації (за яку значну частку відповідальності несе й він особисто), - аніж ті, хто кликав на вулиці, на площі, й на нові вибори. Потенціалу для перемоги на тих нових виборах на той момент не було.
Але це не значить, що цей потенціал не з’явиться через рік чи через три. Важливо лишень, щоб на той час встигло з’явитися нове покоління лідерів – не обтяжене вже помилками, поразками й відповідальністю за змарнування тих блискучих перспектив, що їх відкрив перед Україною Майдан.

ВІКТОР МОРОЗОВ, МУЗИКАНТ, ПЕРЕКЛАДАЧ

1. Чим були для Вас події, що почалися 22-го листопада 2004 року?
Карнавальним вихором, вибухом радості, святом надії. Я з друзями зустрічав Новий, 2005 рік на Майдані. Коли опівночі на тисячі усміхнених облич почав повільно й символічно падати з небес чистий, новонароджений сніг, якийсь чоловік, що стояв неподалік і приїхав до Києва, мабуть, з далекого районного містечка, сказав: "Ото вже мені пощастило, що я тут, бо наступний раз таке буде, мабуть, за років сто..." Я тоді ( та й зараз) цілком з ним погоджувався, бо відчував на інтуїтивному рівні, що став свідком надзвичайного, космічного явища зміни епох, зміни свідомості, зміни нації.

2.Чи змінилося за той час Ваше ставлення і до тих подій і до головних фігурантів?
Я й далі переконаний, що всі ми були свідками вселенського, космічного, ніким ще до кінця не розгаданого явища, коли наша країна отримала рідкісну й унікальну нагоду явити себе цілому світові в новому вимірі, стати нарешті повноцінним і динамічним суб'єктом світової історії, а не якоюсь там недолугою "Окраїною" або "хатою скраю", проте "головні фігуранти", як завжди і на жаль, виявилися дріб'язковими, зрадливими, зажерливими й недоладними, так і не осягнувши космічні масштаби цих подій.

3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Зараз про це, чесно кажучи, не хочеться багато говорити після серії розчарувань останніх двох років. Мабуть, як написав Кость Москалець у пісні "Треба встати і вийти", потрібно дочекатися, щоб "...ангел сніжнокрилий зняв останню печать і ледь чутно сказав: Треба вийти..." А "встати і вийти" рано чи пізно все одно, мабуть, доведеться, бо як співається в іншій пісні К.Москальця, "Армія Світла":
"...Але буде бій останній
Між пітьмою і між нами.
І коли її покличуть -
Армія встане!"

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ, ПИСЬМЕННИК

1. Чим були для вас події, що почалися 22-го листопада 2004 року?
Давно очікуваним чудом. Ситуація в Україні у вересні – листопаді 2004 р. робилася дедалі напруженішою й безкомпроміснішою, я просто фізично відчував згущення цього «атмосферного тиску». Серед моїх знайомих і друзів – з тих, які завжди і всюди підкреслювали свій пофігізм і навіть ним пишалися -- з’являлося все більше стовідсотково перейнятих політикою. Це могло означати тільки одне: дістали. Дістали всіх, навіть пофігістів. У перерві між першим і другим турами я мав триденний виїзд до Німеччини, це була така спеціальна радіопередача-дискусія, що транслювалася наживо із переповненої зали, де було присутніх кілька сотень глядачів. У той момент я зрозумів, що і на Заході ситуація суттєво змінилася: блокаду неуваги прорвано, вони напружено стежать за нами і за нашими виборами, ми не самі. На запитання про мій прогноз відносно 21 листопада я сказав приблизно так, що вибори будуть швидше за все сфальшовані і як наслідок на вулиці вийде не менше 300 тисяч людей. А дальшого прогнозу в мене немає, бо якщо влада застосує проти цих людей силу, то я волів би нічого не прогнозувати. Якщо чесно, то я – каюся – зовсім не мав певності, що 300 тисяч людей і справді підніметься. Але я говорив про це цілком упевнено, бо так треба було.
Тому 22 листопада вранці, побачивши телекартинку з Майдану на 5 каналі, я був і справді невимовно щасливий: таки піднялися і вийшли. А всі подальші дні були просто здійсненням чуда. Ні, я не хочу сказати, що не було тривоги, страху, відчаю, що все це було таким собі бразильським карнавалом на український штиб. Але перебування на Майдані просто рятувало від усіх негативів. Це були чудові дні (і ночі), коли свобода стає просто фізично відчутною, тобто ти перебуваєш всередині свободи, це стан твого існування.

2.Чи змінилося за той час Ваше ставлення і до тих подій і до головних фігурантів?
До тих подій? У жодному разі. Я щасливий, що вони в нас були і – значно важливіше – я впевнений, що вони ще спрацюють у нашому майбутньому, можливо, й найближчому.
До головних фігурантів? Безумовно, так. Найрізкіша з моїх змін відбулася у ставленні до Ющенка. Я справді не уявляв собі, що він настільки слабка людина, настільки млява, антихаризматична. Що він так послідовно-затято ухилятиметься від своєї місії і робитиме все, щоб нічого не робити. Попри всі свої недоліки, помітні й раніше, він усе-таки не був таким у 2002 – 04 роках. Якщо ці зміни в ньому є передусім наслідками отруєння, то я дуже співчуваю. І все, ставлю хрест – хай продовжує лікуватися.
Щодо Мороза. Було завжди ясно, що він фарисей і цинік «у пакеті», вкрай небезпечний для нашої незалежності, бо завжди готовий нею поторгувати у своїх інтересах. Було так само ясно, що привело його на Майдан: ненависть до Кучми і власний політичний кар’єризм, нічого іншого. Але те, що він відморозив 6 липня, перевершило всі «стандарти політичної підлості». І справа не в його розборках з іншими «недокоаліціантами» з БЮТ і НУ. Справа в тому, що своїм перебіжництвом він перекреслив (хочу вірити – лише тимчасово) зусилля мільйонів українців, їхнє майбутнє. Він став на дорозі в історії, здійснивши парламентський переворот. Це вже не злочин, це гріх. Починаючи з 6 липня 2006 року Мороз перестає бути таким собі амбівалентним дядечком зі своїми цілком темними і дещо світлішими сторонами. Він стає втіленим злом. І за це він буде покараний. Він уже зараз покараний, ставши сіамським близнюком Януковича – головне, що в нього вже немає іншого варіанту – він приречений бути сіамським близнюком Януковича.
Тимошенко на Майдані була мені значно симпатичнішою, ніж зараз. Зараз я, відверто кажучи, таки не знаю, чого від неї чекати. А її боротьба проти Ющенка і НУ все ще виглядає значно запеклішою, ніж проти Януковича і Ко. Як і проти Луценка, якого вона вже, здається, бачить своїм конкурентом на виборах 2009 року. І це жахливо. Хоча з усього нашого політикуму вона після 6 липня поводилася найпослідовніше – в позитивному сенсі. До того ж важко переоцінити її нинішню присутність у процесі – годі навіть уявити собі, що вичворяла б уся ця «антикризова камарилья», якби вона хоч якось не стояла їй на дорозі – і в дослівному сенсі теж.
От до кого зовсім не змінилося моє ставлення – то це до Януковича. Як тоді, так і зараз я вважаю, що це один із найгірших варіантів для України. Тому ніколи не прощу Ющенкові його цілковитої розчавленості і капітуляції 3 серпня. Гірше за Януковича була б хіба що тільки Вітренко, та й те як сказати.
Ось такі справи з нашими фігурантами. Досить невтішні.

3. Що саме (Які ідеї? Які загрози? Яким цінностям?) могло би спонукати Вас ще раз "встати і вийти"?
Та я б уже й зараз вийшов – загроз і «поганих новин» більш ніж достатньо. Я думаю, цей настрій характерний для дуже багатьох людей, він не є якоюсь моєю індивідуальною заморочкою. Проблема не в нашій готовності встати і вийти – проблема в тому, що хтось таки має повести. Від цього нікуди не дінешся. Якийсь організаційний центр, якісь лідери (і не «якісь», а сильні) – причому і в моральному сенсі теж, сили добра одним словом, безстрашні, розумні, яскраві й харизматичні. Ви таких знаєте? Я, здається, ні. Це не означає, що ми стиснемо зуби і будемо їх чекати, аж вони до нас зійдуть із неба. А що ж це тоді означає? Давайте думати разом.

Від "Майдану": ми щиро дякуємо нашим респондентам за відповіді. Честь!


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 21-11-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1164135858.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.