САМЕ З КАНАДИ РОЗПОЧАЛОСЯ ПЕРШЕ ВЕЛИКЕ ТУРНЕ «НЕ ЖУРИСЬ!»

25 жовтня, у Золотому Леві в Торонто, вперше відбудеться Львівське кабаре – «Серце Батяра» за участю справжніх Львівських Батярів Юрка Винничука та Віктора Морозова. На святі буде багато жартів, багато пісень, багато кави, багато «ґвари», багато Львова. Напередодні свята кореспондент “UC Family magazine” Юрій Атаманюк поспілкувався з одним із учасників цього дійства Віктором Морозовим.

–Пане Вікторе, розкажіть як починалася Ваша музична творчість.
–Моя музична творчість, як не дивно, починалася з ненависті до музики. Річ у тім, що батьки віддали мене до музичної школи «на фортепіано». Потрібно було постійно грати нудні гами, а я терпіти не можу нічого одноманітного. Спершу я нудився і грав, але потім почав бунтувати. Батьки тоді зробили ще «краще» і перевели мене «на баян». Десь рік-півтора я ще промучився, а потім взагалі кинув музичну школу. І, більше того, зненавидів музику до глибини душі. Пізніше, десь у 6-7 класі, мій брат, який приїжджав до нас в гості, показав, як шукати закордонні радіостанції. Ну, якщо старший брат каже, то, певно, треба послухати. Багато що мені сподобалося, почав цікавитися музикою. Знайшов гітару, яка чудом опинилася у нас вдома. Але навіть не знав, як її налаштувати. Зібрав у школі музикантів, які так само «тямили» в музиці, як і я. Знайшов пісню, яка нам підходила. То була «Wild Thing» гурту «The Troggs». Якраз тоді у школі був якийсь ленінський чи комсомольський вечір. От я і сказав вчительці, що зібрав гурт і ми хотіли би виступити. Вона думала, що ми вийдемо і будемо співати «Лєнін такой маладой…». А ми вийшли, вклонилися і почали грати важкий рок. Вчителі зблідли, зате дівчата були у захопленні. Ми стали кумирами. Тоді я зрозумів, що моє призначення – музика.
Згодом я вже вдосконалив гру на гітарі, зібрав трохи кращих музикантів і заснував у Львові гурт «Quo vadis» ( з лат. – «Куди йдеш»). Потім утворилася «Арніка». У 1972 році ми перемогли на Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» з піснею «Чорна рілля ізорана». Ми приїхали з Москви, думали, що нас зустрічатимуть з оркестрами… Натомість, гурт хотіли розігнати, звинувативши нас у буржуазному націоналізмі. Було дуже багато проблем, мене вигнали з останнього курсу університету за публікацію вірша у самвидавному альманасі «Скриня»… Тепер думаю, що все сталося так, як треба. Якби мене не виключили тоді з університету, я напевне працював би десь учителем. З того часу я повністю переключився на музику. Працював у «Ватрі», «Смерічці», з Ігорем та Оксаною Білозірами, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком. Був мистецьким керівником театру-кабаре «Не журись!», записував спільні альбоми із гуртами «Четвертий кут», «Мертвий півень» і батяр-бендом «Галичина». Отаке в мене було насичене музичне життя.

–Ви співпрацювали з відомими, але на жаль уже покійними композиторами В.Івасюком та І.Білозіром, про яких щойно згадали. Як Вам з ними працювалося? Якими запам’ятали цих двох композиторів?
–Так, мені дуже пощастило, що доля звела мене з цими чудовими митцями і прекрасними людьми. З Володею Івасюком я познайомився в Чернівцях у 1972 році. Згодом він переїхав до Львова і плідно співпрацював з моїм гуртом «Арніка». Його голос навіть чути в приспіві однієї з пісень «Арніки» – «Вишнева сопілка», яку він допоміг нам записувати в студії.
Володя часто показував нам свої нові пісні, а одного разу сталася дивовижна для мене річ. Івасюк несподівано запросив мене сісти поруч із ним біля піаніно і запропонував: «Вікторе, давай напишемо пісню разом». Я спочатку розгубився, адже Володя вже був відомим і популярним композитором, а я щойно починав писати пісні, але врешті-решт Володя мене вмовив і ми почали «спільно» компонувати – одну музичну фразу заграє він, другу я, і так далі. Нічого з цієї затії, звичайно, не вийшло, щоправда таким чином мені пощастило бути присутнім при народженні однієї з його відомих пісень. Я довго не міг зрозуміти сенсу цього запрошення на «спільну» творчість, і лише згодом, через багато років, уже після трагічної загибелі автора безсмертної «Червоної рути», я нарешті збагнув, що це був тонкий і делікатний педагогічний хід – таким чином Івасюк, маститий композитор, давав зрозуміти мені, початківцю, що він бачить у мені задатки композитора-пісняра і ставить мене майже на один рівень із ним самим, вселяючи таким чином упевненість у власних силах, за що я, звичайно, безмежно йому вдячний.
А згодом, знову ж таки вже після смерті композитора, я певним чином виконав його давнішнє прохання і «написав» спільно з ним пісню «Капелюх», вірніше, додав до скомпонованої ним пісні нову мелодію приспіву: «Кап-кап-капелюх…», якої в оригіналі не було. Цю пісню я співав зі «Смерічкою», а згодом всі інші виконавці «Капелюха», такі як «Піккардійська терція» або Тарас Чубай, виконували пісню з моїм приспівом, і я маю надію, що Володя за це на мене не в образі, адже сам запропонував мені співпрацю.

А з Ігорем Білозіром мене також пов’язувала тісна співпраця і дружба. Він завжди показував мені свої твори, радився зі мною, а згодом запропонував заспівати щось дуетом зі своєю Оксаною, кажучи, що в нас гарно зливаються голоси. У результаті цього ми записали з Оксаною Білозір великий альбом народних і авторських пісень, а також відзняли два музичних фільми, що користалися свого часу неабиякою популярністю телеглядачів.

–Як композитор Ви написали багато пісень. З якими поетами найкраще Вам працювалося?
–Найкраще працювалося з моїми однолітками, людьми, спільними мені за духом, з якими я товаришував і поезія яких була мені дуже близька і зрозуміла – такими як Олег Лишега, Юрій Андрухович, Віктор Неборак та інші.

–Ви були засновником та мистецьким керівником театру-кабаре “Не журись!”. Отже, Ви не тільки співак і композитор, а ще й актор?
–Не зовсім, бо театр-кабаре «Не журись!» був насамперед театром авторської пісні, де головний акцент припадав передусім на музику і тексти пісень, хоч ми намагалися максимально театралізувати наші музичні вистави, працювали з різними режисерами і потроху навчалися акторської майстерності.

–Відомо, що Ви працювали в різних мистецьких жанрах – ведучим на радіо, телебаченні, на концертах і фестивалях. Чи не важко було поєднувати різну роботу?
–Навантаження було, звичайно, велике, але ця робота була цікава й різноманітна, а мені завжди кортить випробувати щось нове і незвідане.

–У 1989 році Ви вперше, на сцені Львівської філармонії, під час вистави “Повіяв вітер степовий”, виконали публічно національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Чи не мали пізніше проблем і тяганини по відповідних органах?
–Звичайно, мали, адже тоді ще існував і Совєцький Союз, і «Комітет Глибокого Буріння», і ніхто не міг із впевненістю передбачити, чим ці всі суспільні метаморфози могли б закінчитися, але ми, учасники театру «Не журись!», переважно молоді юнаки й дівчата, були сповнені завзяття й зухвалості, мало дбаючи про можливі наслідки.

–Ви – перекладач багатьох дитячих книжок з англійської та португальської мов. Тож Ви більше музикант чи перекладач?
–Я – найкращий музикант серед перекладачів і найкращий перекладач серед музикантів. А якщо серйозніше, то ці види діяльності на разі в мене цілком збалансовані, і така ситуація чи не найкраще відповідає моїй натурі «близнюка» (за гороскопом), якому швидко набридає одноманітність, бо коли я втомлююся від музики – сідаю за переклади, а проїдаються переклади – беру в руки гітару.

–Зараз Ви гастролюєте по США. Які Ваші враження про українську діаспору в цій країні? Як Вас там приймають?
–У даний момент я не гастролюю, а живу у США, відколи мою дружину декілька років тому перевели по роботі з Києва до Вашингтона, а отже і вся наша родина переїхала на якийсь час сюди.

–З 25 по 27 жовтня будете мати гастролі по Канаді. З якою програмою будете виступати?
–Під час цього короткого турне я виступатиму разом із відомим львівським письменником Юрком Винничуком з кабаретовою прогамою «Серце батяра», де, як пишуть організатори виступів, «буде багато жартів, багато пісень, багато кави, багато «гвари», багато Львова!»

–Ви не вперше в Канаді з гастролями. Які враження від попередніх разів виступу в цій країні?
–Якнайкращі, адже саме з Канади розпочалася перше велике турне «Не журись!» у 1989 році, ця доволі авантюрна поїздка, адже довідавшись про наші майбутні гастролі, до нас приїжджали керівники товариства «Україна» (що працювало під контролем КДБ, організовуючи поїздки за кордон «благонадійних» співаків і музикантів) і відверто казали нам, щоб ми навіть не мріяли про таку поїздку. Тоді ми скористалися «перебудовним» хаосом, коли всі могли мати на руках по декілька закордонних паспортів, і виїхали за одними паспортами нібито до Польщі, а з Варшави вже вилетіли до Монреалю за іншими паспортами, надуривши таким чином пильне і всесильне КДБ.
Ну, і, звичайно ж, враження від цієї поїздки були незабутні й неповторні, особливо для мене.

–У Вас була цікава історія кохання з «дівчиною в третьому ряді». Розкажіть про неї.
–Власне, про це і йдеться. Після нашого виступу в Торонто до мене підійшли мої майбутні тесть і теща (хоч я цього тоді ще, звичайно, не міг знати), з якими я познайомився ще раніше у Львові, і представили свою доньку Мотрю. Я подивився на цю чарівну дівчину і сказав: «О, а я тебе бачив, ти сиділа в третьому ряді!». Цей факт, що я вирізнив її одну серед понад тисячі глядачів, справив, мабуть, неабияке враження на мою майбутню дружину (хоч цього я тоді також, звичайно, не міг би передбачити)

–Як Ви познайомилися з Паулом Коельо?
–Цю подію я колись описав у спогаді під назвою «Метелик Пауло Коельо», тому, щоб не повторюватися, пропоную Вам ці спогади:
“Метелик сів у мене на потилиці…” – так починалася пісня на вірші Михайла Саченка, яку я співав чверть століття тому, гастролюючи Україною й іншими республіками колишнього Союзу. Тоді я захоплювався музикою і не знав, що колись почну перекладати книжки.
В той же час, тобто чверть століття тому, Бразилією гастролював у складі рок-групи юнак, який писав езотеричні тексти для пісень цієї групи, що були (й до речі, досі залишаються) вельми популярними. Він тоді захоплювався музикою і не знав, що колись почне писати книжки.
Мене колись вигнали з університету за участь у рукописному літературному журналі “Скриня”, його ж арештували за участь у студентському опозиційному альманасі. Мене викликáли до КДБ, його клали до психлікарні.
Минув якийсь час, і після болючих криз і гірких розчарувань бразильський юнак, що став уже зрілим чоловіком, збагнув одну просту і глибоку істину: в цьому житті кожна людина повинна згадати свою сокровенну дитячу мрію, а тоді присвятити себе цій мрії, відкинувши геть усе зайве. З дитинства мрією Пауло Коельо (а це був саме він) було стати письменником, тож він і написав спочатку роман “Денник Мага”, а пізніше “Алхіміка”, якому судилося стати одним із найпопулярніших романів минулого століття.
Минув ще якийсь час, і мені потрапила в руки ця проста і зворушлива книжка, в якій я впізнав себе – чи то в героєві, чи в авторові, чи у польоті яструбів над пустелею. Я ніколи раніше не чув про Пауло Коельо, і, як невдовзі з’ясувалося, про нього не чули тоді в Україні практично ніхто – ні Андрухович, ні Рябчук, ні Малкович, ні Неборак, ні будь-хто інший.
Тому одного прекрасного дня я сів за комп’ютера, розгорнув оригінал “Алхіміка” і став його перекладати – не знаючи, що буду робити з цим перекладом, не знаючи, чи хтось його опублікує, але відчуваючи, що маю це зробити саме я.
Минув ще якийсь час, і після цілого ряду дивовижних “співпадінь” і “випадковостей”, про які я тут не стану розповідати, український переклад “Алхіміка” вийшов у світ у львівському видавництві “Класика”, а Пауло Коельо прийшов до українського читача, викликавши не менше зацікавлення, ніж у цілому світі.
На жаль, Коельо ще ніколи не приїжджав до України (хоч і палко бажає це зробити), тож коли я довідався, що на початку вересня цього року в Москві під час книжкового ярмарку проходитиме фестиваль, присвячений цьому неймовірно популярному письменникові, я поїхав туди разом із дружиною.
Мені було відомо, що графік виступів, конференцій, інтерв’ю Пауло Коельо був украй насичений, тож я і не сподівався на якісь персональні зустрічі, а просто хотів бодай отримати автограф письменника, але вже першого ж ранку, поселяючись у готелі, я побачив Коельо, що йшов кудись у супроводі свого літературного агента Моніки Антунеш. Згодом виявилося, що ми “випадково” опинилися в тому ж самому готелі.
Того ж дня ми познайомилися в клубі “Art Garbage” на вечорі, присвяченому виходу нового роману письменника “Чорт і панна Прим” в російському перекладі (мій український переклад виходить, до речі, цими днями знову ж таки у львівській “Класиці”), і я вже майже не здивувався, коли пан Коельо почав раптом обіймати мене, ніби старого доброго приятеля (викликавши цим жестом неабияке здивування і навіть заздрість московської літературної еліти), та й сам я у його очах побачив щось на диво знайоме.
Наступного дня пан Коельо запросив мене з дружиною на обід, де розповідав про своє музичне минуле, про те, що любить різноманітну добру музику, але ніколи не слухає її, коли пише романи, зосереджуючись на роботі. З’ясувалося, що українська музика для нього суцільна terra incognita, тож я вирішив урятувати ситуацію, подарувавши йому свій компакт-диск “Треба встати і вийти”. Сподіваюся, що пісні Костя Москальця – це не найгірший варіант для знайомства Коельо з нашою музикою.
Цікаво, що Пауло Коельо з дружиною мешкають здебільшого на півдні Франції, але для написання чергового твору Пауло майже незмінно повертається до рідної Бразилії, бо тілька ця країна, де у свідомості людей тісно переплелися магія й реальність, створює йому необхідну атмосферу для творчості. І в той же час дія його романів майже завжди відбувається за межами Бразилії – то в Іспанії, то у Франції, то у Словенії, то в Єгипті. На моє запитання, чому так сталося, пан Коельо посміхнувся і сказав, що відповідь була б надто довгою, проте зізнався по секрету, що героїнею його нового роману, над яким він зараз працює, буде бразилійка, яка за фахом є… але тут я мушу зупинитися, щоб не розкривати завчасно авторські таємниці.
Так і минули наші короткі, але дуже приємні й теплі зустрічі з Пауло Коельо. Коли ми вже прощалися, моя дружина Мотря помітила на руці письменника витатуйованого метелика. Ми поцікавилися, що це означає, а Пауло посміхнувся і сказав, що вони з дружиною замість того, щоб носити обручки, витатуйовали на руках метеликів, як символ постійних зовнішніх трансформацій і незмінності глибинної суті, сокровенного єства. Важка незграбна гусінь – застигла нерухома лялечка – і врешті легкий граціозний метелик, що летить у небеса.
Не забуваймо, що ми всі повинні перейти в житті ці алхімічні перетворення, не забуваймо своїх мрій, які зародилися в душі Всесвіту, не забуваймо про свою місію у цьому світі – так ніби співав мені метелик, що колись сів у мене на потилиці, а тепер опинився на руці мудрого Алхіміка Пауло Коельо. І я вдячно потиснув цю руку.
(вересень, 2002)
–Ви співпрацюєте з директором видавництва «А-БА-БА-ҐА-ЛА-МА-ҐА» Іваном Малковичем. Як працюєтьсяз ним?
–Важко і надзвичайно цікаво. Я взагалі вдячний долі за те, що звела мене з цим прекрасним поетом, успішним видавцем і моїм чудовим товаришем-побратимом (адже я познайомився з Іваном ще задовго перед тим, як почав співпрацювати з його «А-БА-БА-ҐА-ЛА-МА-ҐОЮ», і це, мушу зізнатися, спочатку зіграло зі мною злий жарт, адже Малкович знав мене як музиканта і довший час не сприймав серйозно мої перекладацькі потуги), а нелегко буває працювати з Іваном, тому що він перфекціоніст, надзвичайно прискіпливо і критично оцінює роботу як перекладачів, так і художників видавництва, примушуючи неодноразово допрацьовувати і вдосконалювати тексти і малюнки, але в результаті створюються книжки по-справжньому високої мистецької якості, за які не соромно ніде у світі!

–Ви співаєте батярські пісні. А чи вважаєте себе батяром?
–Звичайно, але тільки напівжартома, хоч і маю офіційне посвідчення Батяра №001, видане мені три року тому Головною Батярською Канцелярією міста Львова, в якому засвідчується, що я є «справжнім батяром, який любить файну забаву, справжним поціновувачем гарних кобіт, почесним гостем у всіх кнайпах і на щорічному Святі Батяра…», ну а переконатися в правдивості цих свідчень зможуть усі, хто прийде на наше з Юрком Винничуком кабаре «Серце батяра»! Запрошую всіх від щирого батярского серця!!!

Розмовляв з Віктором Морозовим Юрій Атаманюк

Довідка. Віктор Морозов народився 15 червня 1950 року в Кременці Тернопільської області. На початку 1972-х років розпочав свою музичну кар’єру. Він – один з найвідоміших українських співаків і композиторів. Маючи своєрідний голос, він завоював велику популярність як на Україні, так і за її межами. Співак написав багато пісень на вірші найкращих модерних українських поетів. Його пісні справили великий вплив на творчість багатьох сучасних рок-груп України, зокрема таких відомих як “Плач Єремії” та “Мертвий півень”. Віктор створив одні з найперших українських рок-груп – “Quo Vadis” та “Арніку”. Працював солістом ансамблю “Ватра”, а 1979 року став солістом популярної “Смерічки”. Тісно співпрацював з багатьма співаками і композиторами: Ігором Білозіром, Оксаною Білозір, Назарієм Яремчуком, Володимиром Івасюком.
У 1988 році В.Морозов став одним із засновників та мистецьким керівником театру-кабаре “Не журись!”, в якому авторські пісні поєднувалися з гострою політичною сатирою. Театр співав пісні, заборонені Совєтським режимом, а 5 жовтня 1989 року вперше виконав публічно, зі сцени Львівської філармонії, заборонений тоді національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Віктор працював в різних мистецьких жанрах – на радіо (один із авторів і ведучий “Гіт-параду студії Лева” разом зі Стефком Оробцем), на телебаченні (ведучий програми “Ви нам писали”, а також ведучим багатьох концертів і фестивалів.
На початку 90-х років разом із гітаристом-віртуозом та композитором Олегом Яремою Віктор започаткував новий музично-акустичний проект під назвою “Четвертий кут”. Разом видали одноіменний альбом, який поєднував інструментальні композиції й романтичні балади-пісні. Цей альбом увійшов до 10 кращих альбомів України 1994 року.
Як соліст, В. Морозов виступає з “Четвертим кутом”, театром “Не журись!”, “Мертвим півнем” і “Батяр-Бендом Галичина”.
Протягом своєї музичної кар’єри виступав в Австралії, Великобританії, Арґентині, Афганістані, Бельгії, Бразилії, Індії, Канаді, Лаосі, Латвії, Литві, Німеччині, Параґваї, Польщі, Росії, США та в інших країнах.
А ще Віктор Морозов відомий і як перекладач з англійської та португальської. Він переклав Т.С.Еліота і В.П.Блетті, а перекладені твори друкувалися в 1980-х рр.. в журналі “Всесвіт”. Упродовж останніх десяти років вийшло біля 20 книжок з його перекладами. Саме завдяки його старанню всесвітньо відомий персонаж Гаррі Поттер заговорив українською. За переклад книг про Гаррі Поттера Віктор Морозов став переможцем конкурсу “Галицький лицар-2003″ в номінації “Літератор/письменник року”. Також переклав з португальської бестселер Пауло Коельо “Алхімік” та деякі інші твори цього автора.