Мар’яна САДОВСЬКА: «Я є перекладачем – із минувшини у сьогодні»
–
Навіть і не знаю, – знизує плечима Мар’яна Садовська. – Можливо,
проблема в тому, що я не маю сильного організаційного партнера. Мій
теперішній продюсер Олег Кохан поставив собі за мету привезти мене в
Україну, організувати тут концерти і майстер-класи. Я теж шукаю
контактів, тому й зустрічаюся з Маркіяном Іващишиним (директор МО
«Дзиґа». – Т. К.). Хочу співати на їхніх фестивалях «Джаз без кордонів»
та «Фортмісія». Мені подобається їхній нетиповий підхід до музики. Я
взагалі хотіла б не тільки з концертами в Україні виступати, а й
працювати тут над втіленням своїх проектів. Передовсім, з театром
Курбаса, з яким уже починаємо місити тісто на нову виставу. Також хочу
привезти в Україну вже готові, обкатані проекти. Наприклад, на тему
русалок, зроблений два роки тому у Сан-Франциско. Цього року я трошки в
Україні працювала – приїхала з проектом «Арка», який ми разом із
музикантами з Америки та Ізраїлю показали на “Артполі” (колишніх
«Шешорах». – Т. К.) на Вінниччині. А потім я залишилася в Україні вже
приватно і поїхала в маленьку експедицію з «Божичами» (київський
ансамбль автентичного співу. – Т. К.). Приїхав мій чоловік, дітки, і ми
всі разом на байдарках проплили по частині Чернігівської області. У
поході були шість днів. Було цікаво: з одного боку – намети, байдарки, а
з іншого – бабці, від яких ми записували пісні. Були в двох селах.
Перше – присілок міста Щорс, Носівка, де мали годинний запис. На жаль,
назбирали не найцікавіший матеріал – досить знаний, співаний. У селі
Смяч мали двогодинну сесію. Там почули надзвичайні весільні пісні. А
тепер я натрошки ще залишилася у Львові, бо в мене тут родина – мама і
бабця.
– Де познайомилися зі своїм чоловіком?
– У польському мистецькому центрі «Гардженіце», куди він, актор і режисер, приїхав на майстер-класи.
– Як чоловік ставиться до того, що вас часто не буває вдома?
– Розлуки зміцнюють наші взаємини, бо приїжджаємо такі переповнені
новими враженнями, а одночасно такі спраглі одне одного… Це добре! Мій
чоловік – справжній партнер. Він завжди повторює, що не хоче, аби я
стала тільки мамою.
– Скільки років вашим діткам?
– Северинові у вересні буде шість, Гафії – три. Вони вже півтора місяця в Україні, і це для мене важливо - з огляду на мову.
– До речі, якою мовою найчастіше спілкуєтеся?
– Німецькою, бо це - мова мого чоловіка. Також польською, бо я працювала
десять років у польському «Гардженіце». На щастя, тепер можу говорити з
дітьми українською. На жаль, в Кельні навіть немає суботньої школи, бо
замаленька українська громада. Діти, крім мене, не мають нікого, з ким
би ще могли розмовляти українською. Рятують дитячі книжечки – завжди
дякую “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ”. Рятують й фільми, які зараз дублюють
українською. І впертість мами. А ще – віра, що це вдасться. Нам із
чоловіком, позаяк ми люди творчі, вдається працювати завдяки родині -
мамі і бабці. Коли робили проекти в Польщі і Чехії, моя бабця зі Львова
приїжджала і гляділа моїх немовлят. А моя мама, коли я була в Америці,
все кидала і доглядала дітей. Повезло мені і з батьками чоловіка, які
завжди готові допомогти. Без допомоги родини творче життя було б
неможливе.
– Ви розпочинали творчу діяльність у Театрі ім. Леся Курбаса як актриса. Що спонукало до співу?
– Ніколи не думала, що буду співачкою. Починала записувати пісні з
абсолютно приватним бажанням співати те, що чула від бабці та її сестер
чи сестри мого дідуся. Перші речі, які я записувала, – родинний
фольклор. Крім того, ще студенткою, буваючи у Карпатах, почула
автентичний спосіб співу. Тоді, не маючи навіть магнітофона, малювала
ноти, старалася записати слова. У театрі Курбаса ми працювали з музикою,
а коли в мене відбувся контакт з польським театром «Гардженіце», де
пісня – ціла філософія, це і стало дороговказом. Саме там я почала
працювати над голосом з різними майстрами. Там постала і моя перша
сольна програма. Але і тоді я ще не думала, що буду виступати як
співачка. А потім, приватно перебуваючи в Америці, виступила для
української громади і за реакцією публіки зрозуміла, що буду співати.
– Де збираєте матеріал для виступів?
– Я багато їздила – Полісся, Рівенська область, Полтавщина,
Чернігівська область, Поділля, Вінниччина, Хмельниччина, звичайно, наші
Карпати, Гуцульщина і Лемківщина – на польському боці... Бувала і в
українських селах у Словаччині. Завжди зупиняюся в селі не на кілька
годин – стараюся там пожити, щоби побачити, що їм болить, почути якісь
цікаві історії. Добрий матеріал виходить не найперший – має створитися
певна довіра, коли люди починають розповідати про особисті речі. Часом,
трапляється, повертаюся в якесь село.
– Співаєте для публіки, яка розуміє українську мову?
– Буває по-різному, але в більшості це публіка, яка не знає мови. До
мене після концертів часто підходять люди: «Не розуміємо слів. То чому
плачемо? Поясни…». Я іноді кажу, що є перекладачем із минувшини у
сьогодні – української автентичності на мову, яка зрозуміла всім.
– Хто готує костюми для виступів?
– Першим моїм дизайнером була мама. Це - народні костюми, але в сучасній
інтерпретації. А на мої останні виступи вбрання робили дизайнери з
Москви, але в Кельні. Костюми оригінальні. До речі, два роки тому бабці з
Крячківки подарували мені старий вишитий білим по білому стрій. Я їх
запрошувала на фестиваль до Німеччини. То вони, коли приїхали, привезли
моїм дітям сорочки, а Гафійці – навіть дві: одну – на зараз, другу – на
виріст. Це вже родинний зв’язок.
– Коли найближчим часом концертуватимете в Україні?
– Сподіваюся, що у грудні. Принаймні так обіцяє Олег Кохан. Уже готовий
диск, який має з’явитися в Україні, лишилося зробити тільки обкладинку і
тираж. Бо в Україні моєї музики досі немає. І це треба зробити
якнайшвидше, бо в мене вже назріває нова програма, з якою будемо мати
тур Німеччиною. Це нова програма, нові пісні. Хотілося б приїхати з нею в
Україну вже наступного разу.
– Скільки років живете за межами України?
– Сімнадцять.
– А громадянство маєте яке?
– Українське. І змінювати його поки що не планую. Хоча візова ситуація часом допікає до живого...
– Чи помічаєте, приїжджаючи в Україну, що життя тут змінюється?
– Так. Мені здається, тут стає жити легше, цікавіше. Економічний
добробут України мені було важливо бачити. Зараз важкий для України час.
Про політику навіть не хочу говорити – це жах. Що найбільше тривожить, і
це я зауважила, власне, цього разу, – багато приниження від людей, які
вважають себе владою. Говорю і про приниження митців, які намагаються
зробити якийсь новий проект, і про приниження бізнесменів, які
намагаються зорганізувати свою справу. Наприклад, зараз, коли їхали в
Україну з проектом «Арка» з Польщі, де виступали на фестивалі «Інше
звучання», нам треба було переїхати з Любліна на Вінниччину автобусом. У
нас були листи від мерів Львова і Любліна з проханням посприяти
десятьом музикантам швидко перетнути кордон, щоби встигнути на
фестиваль. Прикордонники з обох боків нас гарно пропустили. А от коли ми
потрапили до митників… Вони тримали нас п’ять годин, вигадуючи все нові
і нові правила декларування наших музичних інструментів. Хоча, як на
мене, просто розігрували театр… І річ навіть не в тому, що вони нас
тримали. Спосіб, в який це відбувалося, - приниження… Я вже забула, що
так можна поводитися з людьми. Перебуваючи тут, в Україні, всім про це
розповідаю, хоча всі про це знають… Єдина надія, що Україна ввійде в
Європейський Союз, і це допоможе Україні стати нормальною країною.
– Що подобається з того, що чуєте в Україні?
– Пісні гуртів «Пятница», «Даха-Браха», «Мертвий півень» і «Перкалаба».
Довідка «ВЗ»
Мар’яна Садовська народилася у Львові. 1991-го з відзнакою закінчила
Львівське музичне училище ім. С. Людкевича по класу фортепіано.
Паралельно закінчила курс при Львівському театрі ім. Л. Курбаса і почала
працювати у ньому актрисою. З 1991 по 2001рр. співпрацювала з польським
театром «Гардженіце». 1998-го Театральна спілка Польщі визнає
Садовську найкращою актрисою року – за роль Психеї у виставі
«Метаморфози». 2003-го у Форумі вільних театрів у Дюссельдорфі
(Німеччина) працювала музичним драматургом театральної вистави «Квартет
для чотирьох акторів». Разом із вокалісткою-експериментаторкою з Ізраїлю
Вікторією Ханою створила музичні вистави «Пісні-заклинання» та «На
початку була пісня», які успішно показала на фестивалі «Золотий Лев» у
Львові, а також під час гастролей в Ізраїлі, США та Польщі. 2001-го
вийшов перший сольний компакт-диск Мар’яни Songs I learned in Ukraine.
2003-го у співпраці з польським радіо «Люблін», мистецькою групою «Яра»
та ЮНЕСКО видала альбом «Будемо весну співати» – колекцію автентичного
багатоголосся із сіл Полтавщини та Полісся. 2005-го вийшов її альбом із
гуртом «Бордерленд».
На фото: Мар’яна Садовська: «Мій чоловік - справжній партнер. Він завжди повторює, що не хоче, аби я стала тільки мамою”.