Мар’яна САДОВСЬКА: «У маленькому Кельні діють понад сто експериментальних театрів»
Кореспондент
«ВЗ» розмовляла з Мар’яною Садовською про мюзикл, український і
закордонний театр, зустріч із Єжи Гротовським і те, чим одеські “блатні”
пісні прислужилися фольклорній співачці.
- Що вам ближче – акторська гра чи музика?
- Мій останній виступ як акторки відбувся два роки тому. Зараз все
більше працюю з музикою. Але для себе цих речей не розділяю – всі мої
пісні пронизує театральний момент монологу. Намагаюся не стільки
відтворити ноти, скільки увійти в той образ, який оспівує пісня. Зараз,
коли працюю з акторами театру ім. Леся Курбаса над новою виставою «Так
сказав Заратустра», не створюю музичне тло, а відтворюю природу кожного
актора, тобто це - наша спільна композиція.
- 10 років тому на “Золотому леві” у Львові ви презентували музичні
вистави «Пісні-заклинання» та «На початку була пісня». Чи музична
вистава - це мюзикл?
- Вони творяться за подібними законами. Коли побачила у Нью-Йорку
надзвичайно якісний мюзикл, не помітила різниці із працею у театрі
“Гардженіце” у Польщі.
- Мюзикли пережили добу свого розквіту у 1930-х, 40-х і 50-х роках.
Зараз вони менш популярні, принаймні збирають не так багато “Оскарів”.
Чи в театральному середовищі та ж тенденція?
- На жаль, у мене не вистачає часу, щоб стежити за мюзиклами. Для мене
останньою цікавою роботою у цьому жанрі був фільм «Та, що танцює у
темряві» з Бйорк – своєрідне голлівудське поєднання фільму і мюзиклу.
- Ви згадали “Гардженіце” і Нью-Йорк. Крім того, ви працювали в Україні у
Театрі ім. Леся Курбаса. Що спільного і відмінного на цих територіях у
сенсі театру?
- Спільне - в ентузіазмі. У Нью-Йорку актори, які задіяні у
некомерційних проектах, також мусять підробляти кельнерами,
секретарями... Боротьба за виживання присутня всюди. У Гардженіцах було
трішки легше завдяки державній підтримці, але там була своя філософія,
коли акторство поєднувалося із працею, скажімо, у парку. Для нас
абсолютно нормальною практикою було садити квіти і дерева, оновлювати
будинки. А головна відмінність – замкнутість середовища в Україні. Тут
немає руху так званого оффового, авангардного театру – не державного чи
комерційного, а експериментального. З цього дивуються усі мої знайомі
театрали з-за кордону. У таких великих містах, як Львів, Київ, Харків,
“пошукові” театри перелічуєш на пальцях, а в маленькому містечку Кельн,
де живу, є понад 100 таких колективів!
- Це головна проблема українського театру?
- На мою думку, так. Де молоді драматурги, які хочуть ставити свої
спектаклі? Розумію проблему фінансування, але зараз є різноманітні
ґранти, які однаково важко вибороти як в Україні, так і в Німеччині чи
Америці, проте талановиті пробиваються.
- Багато молодих авторів скаржаться, що їхні п’єси не беруться втілювати українські режисери…
- Режисер повинен віднайти драматурга, який йому підходить, з яким він
спрацюється. І навпаки. Це своєрідна хімія. У Кельні працює цікавий
молодий український драматург Павло Ар’є, твори якого визнані і тут, в
Україні, але живе і творить він в Німеччині.
- Як ви зустрілися з Єжи Гротовським?
- Наша співпраця відбулася завдяки Театру ім. Леся Курбаса, який брав
участь у театральному проекті Анатолія Васильєва у Москві, – актори зі
Львова, Москви і Уралу поїхали на стажування в Понтедеру (Італія). Це
був єдиний раз, коли я зустрілася з Гротовським. У Гардженіцах його
ніколи не було, тому що його учень Володимир Станєвський чомусь
відхрещувався від свого вчителя...
- Гротовський у своєму трактаті «На шляхах до бідного театру» пропонує
залишити лише актора і глядача, зменшуючи роль музики і літератури у
театрі. Як ви дивитесь на це як музикант?
- Це було написано багато років тому, за цей час у мистецтва з’явилися
нові можливості. Мене також цікавить на сцені людина, але я вважаю, що
зупинитися на вченні великого майстра і працювати без костюма і гриму,
освітлюючи все свічками, означає потрапити в рутину і закостенілість
традиції. Можливо, це не єдиний вихід – вибрати гуру і за ним догматично
стежити?
- У Понтедері почалася ваша фольклорна діяльність?
- У Понтедері тоді асистент, а тепер директор центру Єжи Гротовського
Томас Річардс, запропонував мені працювати з піснями, вести пісню, так
би мовити, чи, як у нас по селах кажуть, «тягти». Проте витоки моєї
цікавості до фольклору пов’язані з родиною – у мене вдома співали бабуся
і її сестри. Під час літніх канікул мама не возила нас на море, а в
Карпати або на Волинь - в ліси збирати ягоди. Моє зацікавлення піснею
почалося з приватного кола. Коли ж вперше до Львова завітав центр
“Гардженіце”, вони поїхали з експедицією в Карпати. І я разом з ними, де
знайшла підтвердження своєму покликанню.
- Ви постійно наголошуєте, що вам необхідно відкривати для себе нові території…
- Якщо йдеться про фольклор, мене цікавить вживання людського голосу у
різних культурах: від Лапландії через Болгарію - аж до Монголії. А якщо
йдеться про територію взагалі, музиканти, з якими співпрацюю у
Німеччині, просили нових пісень. Тоді зрозуміла, що їх немає, бо,
напевно, задалеко живу від України. Почала їх шукати на інших
територіях. Зокрема, зараз співпрацюю з піаністом, який походить з
Індії. Іноді варто вирушити в подорож, щоб повернутися додому, – я
починаю працювати з індійським матеріалом, і тут же викльовуються мої
українські пісні. Одна з моїх останніх концертних програм створена на
базі одеських пісень. Не називаю їх “блатними”, але надихнули на цю
програму пісні з репертуару Олександра Вертинського, Аркадія Сєвєрного,
Діни Верні. Через, здавалося б, дивний репертуар як для фольклорної
української співачки бачу, що Одеса – місто портове, де зливається
багато чого, і там же просочуються мої рідні мотиви.
- Крім написання і виконання музики, займаєтеся викладацькою діяльністю. Яка у вас методика?
- Пропоную майстер-класи у різних країнах. Також працюю з дітьми у двох
звичайних школах в Німеччині над проектами «Музична подорож навколо
світу». Щодо методики, то поєдную свій досвід із театру “Гардженіце” зі
школою «Рой Харт» (Рой Харт – актор з Південної Африки в Королівській
академії драматичного мистецтва в Лондоні. Протягом багатьох років
працював над голосом. – А.С.) – це голос без обмежень. Коли вчу співати
українських пісень в Німеччині, Америці, Ізраїлі чи Афганістані, мені
важливо закохати у нашу музику.
- Поряд із Гарвардським, Нью-Йоркським та Каліфорнійським університетами
виділяється Кабульський. Не боялися поїхати в Афганістан?
- Тоді там була спокійна ситуація, до того ж я їхала з людьми, що там
працювали, – американським режисером, у якого напівафганське походження,
його мамою, яка ще й досі будує школи для дівчаток. Ми не їхали туди
наосліп. В Афганістані проходив фестиваль майстер-класів, організований
Посольством Америки, “Гете-Інститутом”, Французьким інститутом. Страху
не було, була цікавість. У країні, де все справжнє: відчуття голоду,
небезпеки, – здирається кора, якою обростаємо, особливо легко на Заході.
- Яким музичним інструментом найкраще передається музика?
- Голосом! Він має найбільше можливостей, але й найбільш незахищений.
Інструмент як одяг – можеш за нього заховатися. А співак на сцені стоїть
прозорий і оголений.
Довідка «ВЗ»
Мар’яна Садовська – українська співачка, актриса, композитор,
аранжувальник, музичний драматург, викладачка, фольклорист. Живе у
Кельні, їздить із майстер-класами до різних країн світу. У творчому
доробку Садовської - три сольні музичні альбоми, низка театральних
ролей, музика до вистав. Виступає сольно та з німецьким джазовим тріо
«Бордерленд». Заміжня. Чоловік – театральний режисер та актор
Андре Ерлен. Подружжя виховує двох дітей – Северина і Гафію.
На фото: Мар’яна Садовська: «Люди зрозуміли б пісню, навіть якщо забрати слова і залишити лише звучання голосу».
Фото wikimedia.org.