Мандрівка з(а) піснею
Ця подія не була серед топ-новин: вона пройшла непомітно, хоча за своєю важливістю варта багатьох культурних заходів.
Якби її організаторка Мар’яна Садовська діяла за прикладом сирників як ДНК українського народу, то ще б там, за межами України, зібрала прес-конференцію, на якій би сказала приблизно таке (тут я імпровізую):
– Шановне товариство, завтра до України вирушає гурт дорослих, освічених, самодостатніх людей, що мешкають в ЄС, людей, які полюбили українські пісні, вчаться їх співати – і для того, щоб почути ті пісні вживу, їдуть в Україну. На нас чекають Львів, Карпати, Чернівці, Київ і… Крячківка на Полтавщині, де виросло й розквітло «Древо». Зауважте, вони їдуть своїм коштом, а не за підтримки якоїсь державної чи недержавної організації. Я наважилася на такий експеримент, бо одна грузинська музикантка вже втретє везе в Грузію охочих поспівати. А чому ж не привезти таких аматорів українського співу на батьківщину пісні? Адже ж і наш Бог не вбог! І ми, Химко, люди!
А після журналісти різних видань охоче б написали про своїх земляків, які відкриті для світу, бо у світі своїх професій доскочили успіхів. Настала пора для зацікавлень, щоб урізноманітнити заможне життя зі всіма комфортними задоволеннями, і от такий собі N чи така собі К віддають години свого дозвілля майстер-класам з українського бельканто, а закріпити ази співу їдуть в Україну…
Та це треба знати Мар’яну… Вона навіть у Львові, коли її «учні» співали з «Курбасами», ніде й пари з вуст не пустила, тому що ця поїздка – для душі, а не для слави, тому що співаки-аматори їхали не під софіти й об’єктиви, а, так би мовити, до джерел.
Уже ці «мисливці за українськими піснями» вдома – вони розповідають у своїх краях про поїздку, співають наших пісень і мріють поїхати ще іншим маршрутом. Це все ознаки звичайної народної дипломатії, про яку я весь час кажу, що вона набагато дорожча за офіційні прийняття на високому рівні.
От що каже Мар’яна Садовська:
– У путівнику, котрим користуються подружжя з Берліну, лікарка Корнелія та доктор фізичних наук Томас, написано, що, борони Боже не розмовляти у Львові російською мовою! Бо це може бути небезпечно! І це – зауважує Корнелія – в недешевому, тобто одному з «кращих» путівників…. І таких «попереджень» щодо України багато, на жаль. Пропаганда не спить, вона діє. І тому спочатку було навіть нелегко зібрати групу охочих поїхати в Україну за піснею – тобто охочих співати є багато – майстер-класи, котрі я веду в Німеччині, Швейцарії, Польщі, Англії, Франції та Америці переважно «розкуплені». Але людей зупиняло те, що у нас небезпечно, у нас війна, у нас фашисти бігають по вулицях і полюють на росіян та «гейропейців», у нас розпинають немовлят і відстрілюють снігурів? Соупадєніє?
Коли я давно (понад 20 років тому) почула, як захоплено в Європі та Америці співають грузинську поліфонію чи балканські обрядові пісні, вже тоді у мене з’явилася мрія. Я мріяла, щоб нашу автентичну традиційну,справжню пісню розпізнавали, любили і співали всі оті хори та ансамблі, професійні та непрофесійні. Як ось жіночий колектив «Кітка» з Каліфорнії чи група інженерів, акторів, огородників та працівників залізниці, котра приїхала в подорож між 20-30 червня 2018.
До цієї мрії додалося почуття обов’язку – я це називаю моєю частинкою скали, яку ми всі зараз лупаємо. Протистояти пропаганді, медійному зомбуванню, руйнувати стереотипи й уможливлювати зустріч. Зустріч тут і тепер, очі в очі, серце з серцем! І саме на цьому наголошує моя німецька партнерка, директорка центру «Імпульс-Голосу» Фрауа Заїс-Крузе. Бо це не лише спільний спів і пошук співзвучання, це зустріч! Коли руйнуються стереотипи і з’являється Довіра. Маркіяне, я тепер розумію, про що ти говорив першого дня у Львові в «Дзизі»!
Емма Боннічі, актриса і співачка з Лондону, останнього дня зауважила, часом в обличчі незнайомої людини, з котрою навіть немає спільної мови, раптом розпізнаєш своє віддзеркалення.
Проект звершився – зерна посіяні, зустріч відбулася і вже готуються нові співпраці, нові зустрічі, нові можливості, нові мрії. Як сказала Марія Копитчак – акторка та співачка зі Львова – пішли кола по воді! І, мабуть, це для мене найважливіше. І тому я така щаслива і вдячна, що відбулися зустрічі з Тріо Курбаси, з колективом з Донбасу «Дивина», зі співачками з колективу «Древо» з Крячківки, зі збирачем української пісні і співаком Юрієм Йосифовичем, з режисером та музикантом Остапом Костюком, із засновником мистецького об’єднання «Дзиґа» Маркіяном Іващишиним,, з театром Леся Крубаса, з ініціаторкою свята музики у Львові Марічкою Чичкевою, зі співачкою Божичів та етномузикологинею Сусанною Карпенко, з ініціатором «СОС Крим» Алімом Алієвим, зі співачкою та акторкою з Клівленда Надею Тарнавською! Всіх справді не перелічити!
Як на таку подорож пристало – у нас був момент, коли зломився автобус… і тому – бабусі в селі Михайлівцях не дочекалися на наш приїзд. Не відболить мені це «неставання» і вірю, що це тільки знак, що ми мусимо повернутися….
Я так вам усім вдячна. Вдячна за ДИВО зустрічі. Бо пісню неможливо навчити. Піснею можна лише ділитися. Піснею можна, як сказала Марія Копитчак, лише обдаровувати! Бо не можна ув’язнити пісню в клітці нашого людського его. Бо не можна зупиняти спів і пісню…
Саме в Крячківці останнього дня ми не лише співали, але, завдяки колективу «Дивина», ми плели обереги – ляльки мотанки. Пісні-обереги.
Ця подорож була надзвичайно важливою для її учасників, з котрих НІХТО- не розмовляє українською мовою – але не менш важливою вона була для нас. Як застереження, як знак – традиційна пісня зникає, поступається скромно і тихо поп-культурі та комерційним розважальним шоу. В Німеччині традиційну народну пісню збезчестив, використав фашизм. І тому ми повинні зберегти оцей наш «скарб під лавкою»! Зберегти від світу, від власного его, від ксено- і гомо-фобії…. від комерціалізації і перекручення.
Дякую Андрієві Приходьку за його інсценізацію «Лісової пісні», котру ми побачили на третій день нашого перебування у Львові, і де так раптом прозвучали слова Лесі – «Ніяка туга краси перемагати не повинна».
І дякую Наталі Рибці-Пархоменко, акторці та співачці з театру Леся Курбаса і колективу «Курбаси», моїй партнерці в приготуванні цього проекту, за великий не лише музичний, але й організаторський талант, за силу, за дар притягувати і долучати чудових людей! За працю і посвят!
Останні чотири роки я, наче мантру, повторюю собі слова Ленарда Бернштайна, американського композитора, родом з Одеси: «Це буде наша відповідь на насилля, на агресію – ми творитимемо ще пристрасніше, ще відданіше і ще прекрасніше, ніж будь коли до того».
П.С. Останнього дня Корнелія та Томас залишили мені листівочку, котру я маю передати для колективу «Дивина» (вимушені переселенці з Донбасу) в Києві. У листівку вмонтований фрагмент берлінської стіни. Корнелія та Томас просили передати такі слова: «Ми жили у Східному Берліні і довго були відділені стіною від західної частини міста. Ми не уявляли собі, що ця стіна ще за нашого життя впаде. Тепер ця стіна залишилася лише фрагментиком, вмонтованим у пластикову коробочку на листівці! Нехай цей клаптик стіни стане символом, що і в Україні будуть можливими,стануться речі, у котрі, можливо, в ці дні важко повірити. Ми бажаємо вам миру і якнайскорішого повернення додому. Сердечно, Корнелія і Томас»
Тут, як кажуть, коментарі зайві.
