Нам не зашкодить чарка вина
Уперше я зустрівся й познайомився з Ігорем та Оксаною у Львівській філармонії. Це був, здається, 77-й або 78-й рік, я тоді працював у третьому складі «Ватри» з Іваном Поповичем, а Ігор Білозір створив або щойно збирався створювати ВІА «Ритми Карпат». Якимось чином він сконтактувався зі мною і попросив, щоб я переслухав його Оксану. Я вже й не пригадую, чи він хотів, щоб Оксану взяли на роботу в філармонію, чи це просто був привід для зустрічі і знайомства, але в будь якому випадку ця зустріч відбулася. Я послухав Оксану, зробив декілька зауважень (тоді вона ще не зовсім знайшла власний стиль і трохи наслідувала манеру співу Софії Ротару), пізніше Ігор запросив мене до них додому і показав мені декілька своїх власних творів (він тоді також ще тільки намацував свій неповторний пісенний стиль і деякі його мелодії тоді ще нерідко нагадували пісні Івасюка). Найбільше мені запам’яталася з тієї зустрічі його пісня «Квіти у росі».
Відтоді ми потоваришували й зустрічалися доволі часто. Так сталося, що майже весь наш третій склад «Ватри» перейшов у 79-му році у чернівецьку «Смерічку», а Ігор з Оксаною разом із деякими іншими музикантами «Ритмів Карпат» зайняли наше місце у львівській філармонії, утворивши четвертий, легендарний склад «Ватри». Пригадую, що мале не при кожній зустрічі Ігор дорікав мені тим, що я покинув Львів і напівжартома-напівсерйозно сварив: «Ну, шо ти загубив у тих Чернівцях, куртка на ваті, ану вертайся до нас, до Львова, до «Ватри», второпав, чи ні?»
До «Ватри» йому так і вдалося мене заманити (хоч до Львова, я, звісно, згодом повернувся, створивши разом зі своїми побратимами-бардами театр «Не журись!»), але певним чином він усе ж таки зумів пов’язати мене зі своєю «Ватрою». Так, на прохання Ігоря я записав вокал до однієї з його пісень на вірші Романа Кудлика («День моєї Батьківщини»), інструментальну фонограму для якої записали музиканти Білозірової «Ватри». Якщо я не помиляюсь, ця пісня призначалася до якоїсь театральної вистави, музику до якої писав Ігор.
А пізніше, коли музичний редактор Львівського телебачення Мирослав Скочиляс (надзвичайна людина, що неймовірно багато зробила для пропаганди української пісні) запропонував мені з Оксаною стати ведучими дуже популярної в ті часи щотижневої телепрограми «Ви нам писали», Ігор несподівано порадив нам записати для цієї програми якусь пісню дуетом. Якраз тоді одна з колишніх солісток «Арніки» Мирося Ворко наспівала мені дуже симпатичну народну пісню «Гиля-гиля, сірі гуси», я показав її Оксані і ми швиденько записали фонограму в супроводі акустичної гітари, а тоді відзняли простенький відеокліп. Пісню прокрутили по телебаченню, і вона раптом стала надзвичайно популярною. Ось так, з легкої Ігоревої руки й народився наш з Оксаною дует. Згодом ми записали з нею біля двадцяти пісень, зняли два музичних телефільми, а також зафіксували ці пісні на великій платівці фірми «Мелодія» («Ой, там у Львові на Високім Замку») та на касеті, випущеній в Канаді фірмою «Кобза». Ці наші дуети стали такі популярні, їх так часто показували по Львівському телебаченню, що містом поповзли всілякі химерні чутки, і мені неодноразово доводилося виправдовутися перед невідомими мені людьми, що підступали до мене на вулиці, мало не хапаючи за горло, й люто кричали: «Ти чого відбив у Ігоря Оксану???!!!» Коли я переповідав це все подружжю Білозірів, ми всі весело реготали, і ніхто з нас тоді, здається, навіть припустити не міг, що їхня така чудова, світла і талановита родина розпадеться. Коли ж це, на жаль, сталося (і я вже до цього зовсім не був причетний), Ігор це дуже важко пережив, для нього це був надзвичайно болючий удар, від якого він, на мою думку, так ніколи й не оклигав.
Пригадується мені також, як близько зійшлися між собою Ігор Білозір і Грицько Чубай (неймовірно глибокий і потужний поет, що став просто культовою постаттю завдяки своїм дітям – Тарасові, який поклав Грицькову поезію на музику, і Соломії, яка невтомно пропагандує творчість батька). Пам’ятаю, як одного разу я зайшов додому до Грицька і застав там Ігоря. Грицько мені відразу із захопленням сказав: «Послухай, яку геніальну пісню він написав!» Ішлося про «Пшеничне перевесло» на вірші Богдана Стельмаха. Я відразу попросив у Ігоря ноти, бо «Смерічка» якраз мала виступати у Львові, і ми хотіли представити львів’янам цей пісенний шедевр Ігоря. Таким чином сталося, що вперше «Пшеничне перевесло» прозвучало у Львові у виконанні «Смерічки», але згодом, коли «Ватра» записала свою розкішну версію, що стала фантастично популярною, про це, звичайно, забулося.
Було в нас ще дуже багато всіляких веселих зустрічей, розмов, забав і посиденьок з Ігорем у різних містах і навіть у різних країнах, але остання моя з ним зустріч була, на жаль, зовсім не весела. Це сталося вже після того, як Ігоря жорстоко побили виродки, і він лежав без свідомості в лікарні на вулиці Топольній у Львові. Я прийшов до нього в палату разом зі своїм кумом, адміністратором театру «Не журись!» Тарасом Кулаєм. Біля Ігоря в палаті була його дружина Оля. Пригадую, вона ще казала, що перед нами до Ігоря приходив Іван Попович. Знайомий мені лікар з тієї лікарні попередив мене, що треба готуватися до найгіршого, але в це не хотілося вірити. Лікар також сказав мені, що Ігор уже ні на що не реагує, але можна з ним поговорити, можливо, він якимось дивом може ще щось почути. Я не знав, що казати в таких випадках, тому нахилився над Ігорем і мовив: «Ігорку, не журися, все буде добре, куртка на ваті, ми ще з тобою хильнемо не одну чарчину, ти ж сам співав, що «Нам не зашкодить чарка вина...»
На жаль, відповіді від Ігоря не було, а невдовзі його світла душа остаточно відлетіла до янголів. Та маю попри все надію, що він мене тоді почув, і що колись, коли прийде мій час, ми все ж таки хильнемо разом на якійсь хмаринці чарочку небесної амброзії, а тоді тихенько заспіваємо: «Нам не зашкодить чарка вина, будьмо здорові, пиймо до дна..»