Моя бабуся була донькою священника, людиною, яка усвідомлювала сакральність свята, а тому навчала мене, маленького піонера, молитов і колядок, тихенько водила мене до церкви. Однак усе це було суворою таємницею, про яку не мала довідатися жодна душа.

Дідо ж був, так би мовити, народним адвокатом, до якого мало не щодня приходили прохачі як із самого Кременця, так і з навколишніх сіл, зі своїми бідами й турботами. А він, обклавшись купою незрозумілих мені тоді кримінальних та інших кодексів, складав їм листи скарг і нарікань на дії місцевої влади, надсилаючи їх до вищих, так би мовити, органів правосуддя, і, хоч яким дивним і незбагненним мені це тепер видається, нерідко отримував позитивні відповіді й добивався справедливості. Тому, власне, різдвяна звізда щороку й сяяла за вікнами нашої хати: діда поважали, шанували й любили. Щоправда, дорого довелося заплатити за ту прихильність: міська номенклатура вирішила дідуся покарати — і покарала у вкрай болючий для всієї родини спосіб.

У нас була гарна хата. Дід мав пасіку, великий сад і город — чого там тільки не було! Та влада наказала замість нашої хати побудувати дитячий садок. Місце це зовсім не пасувало: дорога, пил, шум — але це нікого не обходило. Нас переселили бозна-куди, у якийсь напівпідвал. Дідуся це дуже вразило, він після того недовго прожив, а зі звіздою до нас уже, на жаль, ніхто не приходив — чи то не знали колядники, де ми пропали, чи то боялися.

А боялися тоді всі. Кожному відомо, що Різдво починається тоді, коли на небі зʼявляється перша зірка. У мій час свято наставало значно пізніше: коли на вулиці було справді темно. Окрім того, Різдво несли лише дійсно надійним людям, що не закладуть. Колядники приходили, долаючи страх і непевність, несли свою прекрасну звізду. Ці хлопці й дівчата приходили на подвірʼя, а далі їх впускали в коридорчик, де вони вже співали. Проте хай як було страшно, традиції не вмирали.

Ці різдвяні миті були незабутні, як і решта обовʼязкових атрибутів — колядки, кутя й неповторний святковий настрій, який попри все не були годні зіпсувати жодні комсомольські рейди, як у Кременці мого дитинства, так і у Львові моєї юності, коли ці ж комсомольці чатували біля церкви святого Юра, полюючи насамперед за студентами Університету та інших львівських вишів. Люди ризикували заради традиції. Бо завжди є щось важливіше й більше, ніж просто страх і темрява. Десь так ми міркували й засновуючи театр «Не журись!».

«Не журись!» утворився 1988 року спочатку як театр-кабаре, такий собі театр бардів. У першому складі ще не було Костя Москальця, проте вже були Тарас Чубай, Андрій Панчишин, Василь Жданкін та я. Спочатку просто виходили кожен зі своїми піснями, а потім подумали, що треба вигадати з цього щось цікавіше — так і почали писати різні сценки, інтермедії у стилі кабаре. Перша наша програма «Від вуха до вуха» була суто політичною сатирою. Я перед тим працював у «Смерічці», де все співали про любов, а в «Не журись!» уже жартував: жодної пісні про любов, тільки крута сатира!

Ця перша програма страшно налякала людей, бо ж ми їм — пісні про Кагановича і про Павліка Морозова! Люди в залі тільки очі ховали й озиралися, чи ніхто, бува, по них уже не йде. А коли ми виходили після концерту, то тільки й мови було, що: «Хлопці, та ви чого?! Вас же в Сибір повезуть! Це ж страшне». Таки страшне, але ми сатирою заповзялися ту темряву із їхніх душ виганяти, допомагали звільнитися від втягування голови в плечі.

Проте все було не так просто, адже не забуваймо, що ще існував і здавався непорушним Радянський Союз і заспівати зі сцени «Ой, радуйся, земле, син Божий народився» вважалося страшною крамолою. Треба було співати «Рік новий народився». А ще треба було затверджувати програми в цензорів.

Проте тут на підмогу приходив наш директор і виконавець гуморесок Остап Федоришин. Він був дуже хитрий і обізнаний у всіх бюрократичних совдепівських нюансах. Цензор, до якого треба було ходити на затвердження програм, був військовим, походив із Криму, десь воював, мав якісь заслуги, отримав кілька медалей — проте, на наше щастя, дуже любив хильнути. Остап приходив до нього з пляшкою, заводив за погоду, жінок-дівчат і все підливав і підливав, а довівши цензора до правильного стану, підсовував під ніс папірець: мовляв, підпишіть, тут усе нормально.

Особливо запамʼятався випадок, коли ми зробили першу програму стрілецьких пісень — «Повіяв вітер степовий» (1989). Афішу мусили так само затверджувати в цензора. А там художник Влодко Кауфман зобразив завуальований тризуб — на перший погляд наче й непомітно, а придивишся — таки тризуб. Остап уже звично прийшов до цензора, напоїв і каже, мовляв, тут ще афішу підпишіть, а він раптом: «Ти что, Остап? Думаешь, я не вижу, что здесь тризуб?». Здавалося, все — не буде ані підпису, ані афіші, ані вистави. А він натомість: «Да пошли они!» — і підписав.

Окрім того, Остап навіть в Обласному управлінні культури знаходив людей, які хоч і були комуністами, але відчували перші подмухи вітру змін і тихенько нас підтримували, коли потрібно було пройти через якусь худраду.

Після того як зробили «Від вуха до вуха», почали думати, що ж далі, і спало на думку зробити «Вертеп» — саме наближався січень. Ми хотіли виступити з автентичними й незіпсутими втручанням цензорів колядками та щедрівками, зібрали матеріал, долучили молодіжний театр «Мета», який мав розігрувати сценки.

Перед тим як вийти на сцену, ми, звісно, повинні були отримати схвалення від солідної художньої ради, яка влаштувала перегляд програми. Найбільший опір чинив один із членів цієї ради, секретар Залізничного райкому партії. Мало не з піною на вустах він вигукував, що цю програму треба заборонити, бо це релігійна пропаганда і мракобісся. І він був такий не єдиний, але, на щастя, нас підтримали інші члени худради, такі як головний режисер Театру імені Заньковецької Федір Стригун, директор Музею атеїзму (тепер — Музей історії релігії) Володимир Гаюк і провідний актор тодішнього Театру Радянської армії (нині — Театр імені Лесі Українки) Віктор Щербаков. Якби не вони, ця вистава могла б не відбутися, а так упродовж двох тижнів від премʼєри 10 січня 1989 року ми мали 28 аншлагів на сцені палацу культури «Рокс» і Львівської філармонії.

Ми починали з дохристиянських колядок, таких як «Поміж трьома дорогами» («Ой, зустрівсь князь із Дажбогом…»), а потім поступово переходили до християнських, до святкування — мали на сцені стіл зі стравами, а за столом — родину, до якої приходили колядники, що співають «Тріє царі»... Відтак вокалісти «Не журись!» співали, а актори розігрували всі ці сценки: плач Рахілі, сцени з Іродом. Це було справжнє театралізоване дійство! Ми не змінили жодного слова, виконання було блискуче, і на людей усе це справило несамовите враження, бо ж дехто ніколи такого ані чув, ані бачив. Я відчував, як усередині все вибухає. Я переживав справжнє осяяння. Зараз важко зрозуміти це відчуття: нині всі співають колядки й щедрівки — не існує ніяких заборон. Тоді ж зі сцени все це звучало вперше — незрівнянне відчуття. Як перше кохання.

Перші інсценізації нам допомагав робити вже згадуваний театр «Мета». Потім додалося трохи акторів із Товариства Лева. В одній зі сцен виходив Василь Качмар — у козацькому вбранні, мав стріляти з гармати. Памʼятаю, одного разу він вийшов і раптом як вигукнув: «Слава Україні!». У залі паніка. Бідний Остап аж пополотнів.

Ось що було написано в репортажі-спогаді про нашу виставу, що зʼявився в журналі «Україна» в квітні 1989 року:

Це — «Вертеп». Січневий, різдвяний, приголомшливий за успіхом, силою сценічного дійства й глядачевої (слухачевої) віддачі; прапамʼять, покликана до життя; веселий, замріяний, у кольорах, спогад з дитинства…

…Не впало небо на дахи Будинку культури залізничників і філармонії, де театр-студія «Не журись!» орендував сцену… обійшлося без народних дружин та кінних нарядів міліції, хоча в інтерес до вистави раз по раз влучали блискавки ажіотажу, а під час останнього виступу люди стояли в проходах залу, в фоє, не маючи й тіні сорому за щойно зірвані двері. Можна тут забідкатися й затужити з невихованості теперішнього глядача, можна пригадати фарисейську мораль, почуту в кабінеті одного із львівських сановних: «Народ треба стримувати»…

…Чи не тому, що були спроби від лукавого: заборонити, убезпечити, вберегти? Кого від чого? Народ від його традицій!

Здоровий глузд, одначе, наполіг і — знову, ще раз! — себе виправдав. Цілий місяць Львів чудувався красою колядок та щедрівок, пригадував і запамʼятовував до наступного свят-вечора перебіги зворушливого дійства в прибраній, піднесеній, загадково-очікувальній хаті, цілий місяць у Львові, бідному на джерела та водозбір, били золоті фольклорні ключі, й наче ніколи ми з вами не мали колядок, складених поетами-безвідмовниками й методистами Будинків народної творчості на замовлення «нових часів — нових обрядів», а завжди мали пречисту і ясну первозданність…

…ніколи не забуду обличчя письменниці Ніни Бічуї в середніх рядах партеру — самозречене, пречисте, ясне; їй не вірилося і вірилось — співали й богобоязні!..

Відчуймо, як воскресає наш власний дух. Дух незакультурених народних традицій. Дух національної памʼяті, донедавна приспаної, припорученої самоїдам…

Не впало небо на дах «Вертепу». Але — прихилилось! Заслухане і вчароване.

«Вертеп» у культурному житті Львова — подія, що має продовження. Перерва — до наступних Різдвяних свят.

Як нова радість стане.

Ми не могли передбачити, який величезний вплив на людей зробить наша програма. Такі речі можна перевірити, тільки вийшовши до публіки. Проте уже в процесі ми зрозуміли, наскільки то було важливо і для нас, і для людей, — усе це було вперше, а все перше приголомшує, нагадує диво.

Якщо зазирнути в нашу історію, то така затятість щодо збереження справжнього Різдва не дивує. Вертепний театр — невідʼємна частина української культури. Богдану Ігорю Антоничу належить авторство колядки, яка нині вже співається майже як традиційна. А зазирнемо в «наші 20-ті», то побачимо, що в Аркадія Любченка — теж вертеп. У 60-ті вертеп повертається як тема в найкращих авторів: у Стуса, Калинця, Чубая… Саме Грицько Чубай міг привести до нашого товариства когось особливого.

Колись у мене вдома був вертеп, в якім колядував Василь Стус! А я й не знав. Мені вже пізніше розповів про це Олег Лишега: мовляв, та як же, він же був у тебе! Збереглися навіть фотографії, коли Стус був у Львові й ходив із вертепом. Це дійство ввійшло в історію як «арештована коляда».

Притлумлювати, стримувати диво — ось що найкраще робила система. І мені дуже бракувало його ще зі студентських років. Так, ми з хлопцями колядували між собою, проте відчуття були не ті. Бо ж Коляда зі звіздою в дитинстві була для мене не просто таємницею, вона була таки дивом.

З того часу, коли ззовні приходило світло й запалювало щось усередині, я відчував, ніби тягнеться довгий-довгий ланцюжок, із самого дитинства. Коли ж ми зробили «Вертеп» із театром «Не журись!», я відчув справжній спалах. Далі я все старався збирати різдвяні іскри: коли переклав серію про хлопчика-чарівника, що вижив, та захопливу пригоду Чарлі на шоколадній фабриці; коли створив коляду «Народився Він» на текст Андрія Панчишина та «Снігову колядку» на текст Марʼяни Савки, — усе це іскри однієї великої звізди. Бо справжнє диво Різдва відчувається тоді, коли щось народжується, зокрема й десь глибоко всередині.

Коли я вперше приніс свій переклад першої частини «Гаррі Поттера» Івану Малковичу в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ», він запитав, що це в мене таке, — інтернету ж бо тоді не було, ніхто не чув про Джоан Ролінґ, а я привіз ідею з перекладом із-за кордону. Я почав розповідати, що це історія про хлопчика-чарівника. А Іван на те тільки: ой, хлопчик, чарівник, ні-ні, я християнин, не треба ці чари-мари видавати. Мені довго довелося його переконувати — може, з рік. І тому, коли у книзі почали зʼявлятися різдвяні сюжети, я дуже тішився, бо вже міг сказати: бач, Іване, то така казка, то не чари-мари, бо ж персонажі святкують Різдво. А вже перекладаючи, я навіть українізовував деякі колядки, робив певні автентичні вкраплення. А з пів року тому вийшла ціла окрема книга «Різдво у Гоґвортсі» в моєму перекладі.

А ще ж є «Чарлі і шоколадна фабрика» Роальда Дала — книга, яка вкрай часто асоціюється у читачів із Різдвом, і це зрозуміло: красива зима з фільму, яскравий святковий антураж, а ще — хлопчик Чарлі, з яким стається просте диво, здатне змінити все його життя. Я підозрював, що ця історія стане хітом, чимось таким, що люди відкриватимуть на свята знову й знову, і не лише тому, що дуже люблю Роальда Дала та його стиль (перекладати його тонку іронію — сама насолода). Із Чарлі мене познайомила дружина: вона читала цю книгу колись давно й страшенно її любила. Була певна, що ця історія матиме неймовірний успіх, а далі захопився і я.

Так і тягнеться ланцюжок із див — від Різдва до Різдва, від пісні до пісні. Свою улюблену я теж почув у дивовижний спосіб. Працював ще тоді в «Смерічці». А Кирило Стеценко, нині визнаний скрипаль і композитор, сказав мені, що біля Кременця, у селі Білокриниця, живе дуже цікавий кобзар, Василь Жданкін (якого ви вже знаєте з моєї історії про «Вертеп») — треба обовʼязково познайомитися.

І ми таки познайомилися — згодом, у Рівному, куди я приїхав зі «Смерічкою». Василь саме вчився в Рівненському інституті культури й створив там вокальний ансамбль під назвою «Птах». Кирило повідомив Василю, що ми приїжджаємо, і Василь прийшов до нас у готель після концерту. Прийшов із кобзою і дівчатами зі свого ансамблю. «Я чув, що ти пишеш пісні. Може, виконаєш що?» — запропонував тоді я. Думав, заграє собі щось кобзар. А він з тими дівчатами заспівав свою знамениту коляду на вірші Богдана Ігоря Антонича — ту, що «Народився Бог на санях». Я втратив дар мови.

А далі сталося ще одне диво. На тризні моєї матері, зібравшись із товариством, я почав розповідати про те, як дід колись написав про свою далеку рідню, Криворучків, які прийшли з Буковини й поселилися на хуторі Студінка. А Василь і каже: «Мої теж Криворучки. І теж на хуторі Студінка». То був маленький хутір — усього кілька родин. Так ми зрозуміли, що маємо спільні далекі корені, — почали називатися братами.

Я не вірю в єдине, «правильне» Різдво — в умовного «Бога предвічного» і ще пʼять колядок. Співати традиційну коляду — це прекрасно, але коли народжується щось абсолютно нове й продовжує жити далі, хай би що це не було, — ось де справжнє Різдво. А воно мусить перш за все жити — не завмирати, не камʼяніти, — знаходити нові варіації, нові жанри й нові втілення, аби попри все тривало різдвяне диво, якого завжди було значно більше, ніж темряви.