Відомий львівський бард і батяр нині найбільше часу присвячує перекладам і... вихованню п'ятирічних доньок-двійнят

До Львова Віктор Морозов приїхав лише на п'ять днів. Зупинився він у своїй затишній квартирі на вулиці Руській. Музикант, як завжди, усміхнений, дотепний, у картатій сорочці та батярському капелюсі - тривале перебування за кордоном зовсім не змінило вокаліста "Не журись!". Навіть говорить без акценту.

...Зустрілася я з Віктором Морозовим у невеличкому кафе на площі Коліївщини. Замовляємо чай та кілька грамів "Старого Таллінна". "Як у давні часи", — усміхається Морозов, пригадуючи Львів своєї молодості.

— Ваша сім'я живе у Вашингтоні, а де почуваєтесь як удома?

— У Львові. З цим містом у мене пов'язане майже все життя. Від 1967 року, коли вступив в університет, і дотепер я вважаю себе львів'янином. Так, я гастролював, подорожував, але завжди повертався сюди. Бо тут мій дім. І як мінімум раз на кілька місяців я мушу приїздити до Львова, бо без цього міста у мене починається депресія. Дружина про це знає, тому відпускає.
Улюблене місце у Львові – моя квартира на Руській, третій поверх, балкон… Мені подобається вид на ратушу та відчуття простору. Це те, що мені потрібно. За цим я й приїжджаю сюди хоч на кілька днів.

— Якось ви сказали, що у дитинстві мріяли стати пілотом. А як прийшло захоплення музикою?

— Розпочалось все з шаленої… НЕлюбові до музики. Усі рідні дуже хотіли, щоб я займався музикою, і віддали мене до музичної школи, не питаючи, чи цього хочу я. Тож почав вчитись грати на фортепіано. Всі ті уроки музичної грамоти були одноманітними для мене. Щоразу те саме. А я страшенно не люблю чогось одноманітного. Для мене це трагедія, катастрофа, апокаліпсис! (Усміхається). Тож рік я витримав на фортепіано, а потім сказав, що вже не можу вчитись грати на цьому інструменті. От, мені й зробили послугу – перевели на баян. На баяні ще промучився кілька років…
А потім мама поїхала в якесь тривале відрядження, і я залишився вдома з бабусею та дідусем. Тоді й влаштував вдома справжній бунт - кинув музшколу і зненавидів музику! Мені все стало цікавим – і спорт, і математика, але тільки не музика. Чути десь з "брехунця" звучання музичного твору було тортурами! І якби в той час хтось сказав, що стану музикантом, не те, що не повірив би тій людині, я б це агресивно заперечував. Отак цілих шість років я музику не сприймав взагалі.

— І що змінило ваше ставлення?

— До мене приїхав двоюрідний брат, який жив тоді в Батумі, та почав наспівувати популярних в той час в усьому світі пісень Елвіса Преслі, "Бітлз" тощо. У моїх очах брат тоді був великим авторитетом, навіть ідолом, на якого я хотів рівнятись. Тому вирішив: якщо він співає ті пісні, то в них є щось добре. У діда мого тоді було старе радіо, на якому брат й показав, як "упіймати" хвилю з рок-музикою, про яку, звісно ж, в моєму рідному містечку – Кременці на Тернопільщині – в радянські часи ніхто й не чув.
Тож, я почав слухати, захопився і подумав, що можу теж щось таке відтворити або й написати сам. Знайшов на стриху гітару та взявся музикувати.

— Де відбувся ваш перший виступ?

— У школі. Тоді була популярна група "The Troggs", пісню якої ми з друзями й навчились виконувати. Це «Wild Thing» ("Дика річ") Чипа Тейлора. Я попросив у вчителів дозволу заспівати пісню, вони втішилися, думали, що це буде або ж "Лєнін такой маладой", або щось на зразок цього. Уявіть лише: свято на честь чергової річниці комсомолу, а школярі співають рок! Педагоги – у паніці, а дівчата – в захопленні.

— А як розвивалася ваша творчість у Львові?

— Тут я заснував гурт "Quo vadis", почав писати свою музику. Потім створив групу "Арніка", записав альбом, потім ще декілька. Згодом заснував із друзями театр-кабаре "Не журись!" Ми у ньому сміялися з того, що діялося тоді в політичному житті. Гадаю, зараз би теж пасувало робити таку політичну сатиру, бо є насправді з чого сміятися. Але цим вже мають зайнятись молоді.
"Не журись!" мав свою епоху. Тоді ми лікували сміхом від страху. Пам'ятаю, нам казали: "Як ви не боїтесь? Вас же посадять!" - та ми далі смішили. Тепер сміх уже потрібен як ліки від безнадії та зневіри, якої нині дуже багато.
До слова, саме "Не журись!" вперше зі сцени заспівав тоді ще заборонений гімн "Ще не вмерла Україна" у стрілецькій програмі "Повіяв вітер степовий". Виконали ми його 1989 року у Львівській філармонії.

— Без Віктора Морозова не обходиться жодне свято батяра у Львові...

— Батярством я захопився в університеті. Я жив у гуртожитку на Погулянці. Там тоді працювали люди, які пам'ятали міжвоєнні часи. Ми разом зі студентами влаштовували посиденьки за чаркою, і приходили старі батяри, співали нам пісень та розповідали анекдоти, які почули ще від "первісних" батярів. Мене це захопило! Згодом задумався: чому ж у Львові ніхто не відтворює тієї культури та настрою?
Взяв гітару і почав награвати пісні батярів, підбирати музику. Батярська пісня – то не та музика, де можна написати ноти і чітко виконати твір. Ця музика жива, тут треба імпровізувати! Тож я взяв одну пісеньку, не аранжував її. Разом з хлопцями з оркестру "Галичина" ми просто зібрались і заспівали, як то кажуть "мельодію". Наш диск "Тільку ві Львові" так і записали - без підготовок чи репетицій.

— А як взялися до перекладання?

— Якось був на гастролях з Іваном Поповичем в Індії, де переглянув просто дивовижний фільм жахів "Екзорцист" за однойменною книгою Вільяма Пітера Блетті. Купив потім книгу і вирішив перекласти її для себе, адже тоді, у радянські часи, і не сподівався, що хтось надрукує роман жахів. Тож написав переклад і читав своїм друзям-музикантам. Мій товариш Юрко Винничук якось сказав: "А спробуй-но її надрукувати!" Микола Рябчук допоміг опублікувати переклад у журналі "Всесвіт". Так вийшов перший роман жахів, надрукований у Радянському союзі.

— Як вибираєте книжки для перекладу?

— Це стається якось само собою. Випадково. Переклад Коельо, приміром, ще одна випадковість у моєму житті. (Усміхається). Моя знайома дала почитати англійською мовою "Алхіміка". Я прочитав цю книжку, і вона мені дуже сподобалась. Тож я вирішив знову ж сам для себе перекласти її на дозвіллі. Потім переклав ще його книжки "Вероніка вирішує померти" та "Чорт і Панна Прим".

— Переклад "Гаррі Поттера" – теж випадковість?

— Певно мірою так. Прочитати "Гаррі Поттера" мені порадила дружина. Це був кінець 90-их років – тоді вийшли перші книжки Джоан Ролінг. Якраз тоді в Україні для дітей підліткового віку майже не було літератури – ні перекладної, ні оригінальної. Також почув, що вже готують перший фільм про Гаррі Поттежкги, тож у мене зародилась ідея-фікс – перекласти книжку швидше, ніж росіяни, щоб українські діти читали її українською!
Я працював майже цілодобово. Прокидався о шостій ранку і перекладав чи не до третьої години ночі.

— А над чим працюєте тепер?

— Над книжкою нобелівського лауреата Джона Кутзеє "Безчестя". Її ще немає українською мовою. Також перекладаю не видані ще кілька книжок Ролінг для українських поттероманів – «Фантастичні звірі та де їх знайти» і «Квідич крізь віки».

— Крім творчості, чим займаєтесь?

— Дітьми. У мене п'ятирічні двійнята Квітка та Зірка. Маю величезне щастя – проводити час з ними. Колись я не міг приділити досить уваги своїм старшим донькам, адже мав багато справ, мене часто не було вдома. Я багато від цього втратив.

Юлія КУРІЙ