КНИЖНИК-REVIEW(№22, листопад 2002 року)

ВІКТОР МОРОЗОВ:

"Все почалося з роману жахів..."

Усе почалося, власне, зі "Скрині". Вона ж його і "накрила". Виявляється, Віктор Морозов навіть вірші писав, а не тільки музикував у андеґраундних 70-х. Тоді ж перекладав з англійської. Його друзі - Олег Лишега, Грицько Чубай, Микола Рябчук. Були в нього і свої "підпільні університети": зарубіжна література переважно у польських перекладах, записи-перезаписи модних закордонних співаків. За це хлопці й поплатилися, хоча ніякими "дисидентами" не були. Випустили рукописну "Скриню" з альтернативннми текстами. Там були й перші вірші В.Морозова. Тож, нічого дивуватися нинішній перекладацькій активності Віктора, який просто повернувся в часи молодості.

- За два останні роки видруковано шість книг твоїх перекладів, а починалося все з журналу "Всесвіт"?

-Тоді, у 80-х, на Заході був модний фільм "Екзорцист", знятий за романом Вільяма Пітера Блетті. Перебуваючи в Індії, купив собі цей твір. Переклав його "для внутрішнього вжитку", для друзів, тобто. А потім через Миколу Рябчука текст потрапив до "Всесвіту", де той роман жахів надрукували.

Далі на прохання того-таки Рябчука переклав есей Т.-С.Еліота. Але цілковито "перекидатися" в перекладацтво тоді не випадало: гастролі "Смерічки" забирали практично увесь час. Аж у середині 90-х до рук потрапив "Алхімік" Пауло Коельо в перекладі англійською. На той час в Україні мало хто чув це ім'я. Я ж мешкав тоді в Торонто, а "Алхіміка" почав перекладати маючи перед очима оригінал і переклад англійською. Робив це без надії на публікацію - знову-таки, для "внутрішнього вжитку". Але склалося так, що на ту пору до Львова вже докотилася звістка про модного письменника. Різними обхідними шляхами - через спільних знайомих, електронною поштою - на мене вийшло видавництво "Класика" і замовило переклад. Тепер я знав, що працюю на ширшу авдиторію. А взагалі, роль випадковостей і збігів у моєму житті - особлива. Приємно, коли внутрішні стимули накладаються на зовнішні - тоді працюється в доброму гуморі й доброму ритмі.

- Після виходу в світ трьох романів Коельо у твоїх перекладах ( до "Алхіміка" додалися "Вероніка вирішує померти" та "Чорт і панна Прим") чи чекаєш на нові замовлення?

- У мене багато що складається за принципом "навпаки". Первісне - моє зацікавлення текстом, робота, потім - інтерес видавця. До речі, так вийшло і з "Гаррі Поттером". Спочатку була ідея фікс - перекласти щось виняткове для дітей. А тут "бум" на заході - "поттероманія". Переклав першу книгу, і - до видавців. Так хотілося, аби раніш по-українськи вийшло, ніж по-російськи. Та поки переконував Івана Малковича, поки йшли переговори про авторське право... Одне слово, вийшло, як завжди.

- До речі, чи знайомий ти з Коельо й Джоан Ролінґ?

- З Коельо було так. Довідався, що восени він має приїхати на Московський книжковий ярмарок. Там мали влаштувати міні-фестиваль Коельо: щодень - про нову книжку. Я приїхав з дружиною до Москви. Поселяємося в готелі. Ба - тут-таки знайоме обличчя. Чи ж не сам Коельо? Якось незручно було так, зненацька, підходити. А на фестивалі до нього таку чергу влаштували шанувальники - не протовпитися! Але увечері того ж дня таки познайомився - через його літературного агента Моніку Антунеш. Вона мене представила письменникові, а він несподівано кинувся мене обіймати, ніби ми давні друзі. Дивлюся, москвичі насторожилися: кто таков? откуда? А потім і собі почали ручкатися зі мною. Смішно.

- То як воно - спілкування з живим сучасником-класиком?

- Спілкування з Коельо було цікавим. Особливо наговорилися з ним за обідом, благо, мешкали в одному готелі. Ми з ним майже ровесники. Багато в чому подібними виявилися й наші життєві сюжети. Він також починав у рок-групі, але не грав, а писав тексти. Гіпували - і я, і він. За "гріхи", пов’язані з "революційними" текстами обидва й "вилітали": кожен зі свого університету. У Бразилії його доля складалася, щоправда, драматичніше, ніж моя. Одного разу він прокинувся із наміром стати письменником, хоча до того писав тексти лише для рок-музикантів. І став писати.

- З Коельо зрозуміло. А кого любить читати Віктор Морозов?

- Люблю перечитувати Германа Гессе. Найближчий мені письменник. Акцентацією життя передусім. Чим відрізняється зрілість від юності? В юності та молодості Гессе чимало подорожував. А далі - мандри власним внутрішнім світом. Це дуже близьке мені. До нових авторів довго радше приглядаюся, ніж учитуюся. Волію повертатися до вже знайомих текстів, ніж відкривати нові. Відомо, що з часом інакше сприймаєш начебто знайоме: смакуєш стиль тощо. З українських новинок сподобався "Культ" Любка Дереша.

- Знаю, що ти багато мандруєш світом, любиш усамітнюватися. А які недавні "зовнішні" події запам'яталися?

- З останніх - виступ Джоан Ролінґ у Торонто, на фестивалі фестивалів, де, між іншим, свого часу були наші Олег Лишега, Микола Воробйов, Оксана Забужко. Отож, Ролінґ надали величезний зал у палаці, де проходять рок-концерти. Вона була просто-таки крихітною на сцені. А коли діти, вітаючи її, заверещали, як ото на масових збіговиськах, було помітно, що вона розгубилася. Але експеримент вдався. Книжки читають, творами цікавляться. Навіть рекорд встановлено: до книги Гінеса занесуть кількість глядачів, які зібралися на літературну зустріч.

- А яка метода, "технологія" твоєї роботи над перекладом? Картки, словники?

- Якщо не брати до уваги таких "дрібниць", як чуття мови, то всі довідки, необхідні у роботі, наприклад, над "Гаррі Поттером", - у комп'ютері, в Інтернеті. Жодних проблем.

- Чи задоволений собою Віктор Морозов? Чи почуває себе реалізованим?

- Тільки певною мірою. Бо чуюся набагато спроможнішим, ніж вдалося досі втілити. Навіть не знаю, що чекає мене далі, де найповніше реалізую себе. Треба прислухатися до внутрішнього голосу. Час покаже.

- Музика й література - два рівні самореалізації Віктора Морозова. Який "сильніший"?

- Мене притягує образ саксофоніста Пабло в "Степовому вовкові" Германа Гессе. Може, й сам я - такий саксофоніст, тобто, гітарист, який має ціле віяло ідентичностей. Про деякі з них поки що нічого не знаю. Дякувати Богу, таємниця життя, його сюжети, залишаються таємницею.

Якось Наталка Білоцерківець в одній із київських газет надрукувала статтю про Олега Лишегу з приводу отримання ним престижної американської премії. Серед інших текстів, на які я написав музику і виконував їх, вона назвала і той, з рефреном "Поки не пізно, бийся головою об лід". Але річ у тім, що в мене такої пісні не було. Отож, аби не підвести Наталку, вирішив надолужити: написав музику і до "Пісні №551". З Лишегою, між іншим, мешкали разом в університетському гуртожитку, бо навчалися на одному факультеті. Чотири роки разом - це щось!..

Інтерв’ю взяла
Людмила ТАРАН