“Я страшенно люблю співати батярські пісні”

Розмова з Мар’яною Садовською, акторкою та співачкою

У Києві днями завершився театральний симпозіум театрів із діаспори, де серед багатьох інших колективів можна було побачити спільне дійство “Яра мистецької групи” з Нью-Йорка та Мар’яни Садовської, львів’янки, яка зараз мешкає в Німеччині, колишньої акторки театру імені Леся Курбаса. Театрали не так давно могли бачити її під час фестивалю “Золотий лев” у чудовій виставі “Спочатку була пісня”, де вона неймовірно енергетично виконувала українські народні пісні. “Газета” вирішила розпитати Мар’яну про її теперішнє життя, життя поза Львовом.

– Чи ти плануєш робити якісь проекти в Україні?

– З певного часу я почала шукати нагоди повернутися в Україну, щоб знайти можливість працювати тут, а не лише на Заході. І це трохи дивно, бо я регулярно приїздила в Україну і зв’язок не переривався, але весь час їздила по cелах і збирала пісні, тому не мала можливості показати свою працю чи співпрацювати з кимось. Я б дуже хотіла відновити зв’язок з митцями.

– Ти відчуваєш його втраченим?

– Частково так. Я знаю, що роблять мої знайомі та друзі, але що робиться взагалі, не знаю, я не уявляю загальної ситуації, не уявляю, що робиться в Києві чи Харкові, не знаю нічого з так званої “нової генерації”.

– А де ти зараз живеш, бо долітають звістки про тебе то з Америки, то з Польщі, то з Німеччини?

– З Америки про мене доходили звістки, бо я мала річну стипендію і працювала в Нью-Йорку. Тепер я маю можливість туди час від часу повертатись. Багато співпрацюю з Вірляною Ткач і чимало виступаю сольно. А ще виконую українські народні пісні на зустрічах з нью-йоркськими музикантами.

– Неукраїнського походження?

– Є також українці, але переважно – ні. Вони грають джаз або сучасну музику, і це дає можливість на українську пісню подивитися з іншого боку. А живу я зараз в Кельні, в Німеччині, де ми три місяці тому заклали свою мистецьку групу Evoe і вже починаємо повноцінну роботу.

– Це діяльність пов’язана більше з музикою чи з драматичним театром?

– Фактично об’єдналися кілька молодих артистів, які працюють цілком в різних жанрах. Я більше займаюся музикою, Андре Ерлен – драмою і працює як художник, ще один наш колега працює з кіно. Тобто ми сподіваємося, що група робитиме різні проекти в різних видах мистецтва. Ми відкриті.

– Ти працюєш лише з українською піснею?

– Ні, в жодному випадку. Головне моє джерело – український фольклор, але мене цікавлять інші речі, особливі, універсальні, які можна знайти в різних культурах. Наприклад, весільні пісні. І болгарські, і сербські, і польські, і українські. Для мене найцікавішими є порівняння. Я не працюю лише з фольклором, мене цікавить техніка голосу дуже різних культур.

– Як ти, корінна львів’янка, бачиш Львів, повертаючись здалеку?

– Львів... Ми ходимо містом, і з одного боку, ці всі зруйновані місця, з яких видно, що місто є бідним, викликають захоплення, бо видно, що місто зберігає свою стару енергетику. Я часом думаю: “Боже, я не хочу, щоб це все відмалювали, зробили місту макіяж і виставили на показ туристам”. Є шарм в автентичності. Але, з іншого боку, є жах, що люди в цьому живуть з дня в день, без тепла, без води. Є біль за це місто. У мене весь час у душі – контраст між захопленням і болем.

– Ти городянка в кількох поколіннях, а працюєш із сільським фольклором. У тебе не було ніколи спокуси працювати з міським фольклором, який є набагато більше втраченим, ніж народні пісні?

– Мене завжди це приваблювало. Зрештою, я не роблю нічого такого, що можна було б назвати етнографічними студіями. Я не намагаюся копіювати бабусь. Я вчуся в них співати, але виконую це з огляду на власне світобачення. Із великою радістю співаю міські шлягери, але наразі не зі сцени. Я страшенно люблю співати батярські пісні. У Нью-Йорку я співала з групою Gogol Bordello старі блатні пісні, правда, одеські. А в Кельні я усвідомила, що міський фольклор Кельна є дуже схожим на львівські батярські пісні. Може, колись можна буде щось зробити на цю тему. Але це зовсім інша музика, інша поезія.

– Багато людей у Львові пам’ятають тебе як акторку польського театру “Гардженіце”. Розкажи, чому ти покинула цей театр.

– Я трактую “Гардженіце” як місце, що мене створило. Коли я їх уперше побачила, в мене було враження, що саме там реалізуються всі мої театральні мрії. Я прийшла туди зовсім дитиною, і ці 10 років в театрі були шляхом з дитинства у зрілість. Але в кожній школі приходить час, коли ти відчуваєш: якщо не підеш далі, то назажди залишися учнем. І потрібно було вирішити, чи я хочу залишитися тим учнем, чи хочу спробувати свої власні крила. Було дуже страшно усвідомлювати, що, можливо, ніколи так високо не злетиш, як з такою міцною групою. Відхід з “Гардженіц” нагадував відхід з сім’ї: це завжди боляче і необхідно. Проте тепер, співпрацюючи з ними, в мене є шанс стати партнером.

Розмовляла Катерина Сліпченко