У мене ніколи не було мрії жити в Німеччині, і якби щось тут сталося, я би не залишалася б тут жити. У мене вибір країни стався завдяки людині, з якою в мене сталася зустріч — мій чоловік є німцем. Цей вибір країни не був вимріяний, як це в буває людей. Але я щораз більше відчуваю, що коли приїжджаю в Кельн, то опиняюся вдома, тут моє гніздо. Я відчуваю цю країну і мені за неї болить, бо вона теж моя. Тут ростуть мої діти, і це страшенно багато означає, тут формується їхній світогляд. Я належу до мистецької сфери, у ній близьких за духом людей зустрічаєш усюди. Тобто я пустила тут коріння, але могла би це зробити і в Польщі, де я жила багато років, або в Америці. Та водночас пуповина, яка мене поєднує з Україною, ніколи не була обрізана. Кожен мій приїзд в Україну якось завжди пов'язаний зі співами, незалежно від того, в якому я опиняюся середовищі. Ми розмовляємо, спілкуємось, а потім співаємо. От саме такого спілкування через спів мені страшенно бракує в Німеччині.

Те що я роблю, це не коментар до пісні, як часто роблять музиканти, а повноцінний фрагмент виступу, storytelling. Це щось близьке до театру, розмовний жанр. Є речі, які я повторюю з концерту в концерт, але є речі, які змінюю залежно від країни та глядача.

Щодо впливу на людей. Будь-яке мистецтво має дві первинні функції. Одна декоративна: люди завжди хотіли, щоб був не просто глечик, а гарний глечик, не просто рушник, а красивий рушник. Друга функція — обрядова. Прикладне мистецтво, особливо музика та спів, вживалися з вірою, що можна на щось вплинути, можна щось змінити, поєднатися з силами природи чи з вищими силами. Тобто йдеться про пошук духовної функції. І в музиці це дуже видно, особливо коли записуєш пісні в бабусь.

Застольні, любовні пісні співаються інакше, ніж обрядові. Навіть якщо в обрядових піснях тематика побутова, однаково спосіб співу відрізняється. І у класичній музиці є ці дві функції — з одного боку пошук краси, а з іншого — борюкання душі, пошук сенсу, пошук відповідей, спроба дати раду зі складними темами. Звичайно, якоїсь впевненості, що ти впливаєш на людей, немає, але намагання спонукати людей думати десь там є. Та це не дидактика, бо ти не повчаєш, це розмова.

Нещодавно я виступала на фестивалі в Австрії, це був специфічний фестиваль жанру Schrammelmusik. Музика для відпочинку, розслаблення. І я мала два сольні фрагменти в нашому тріо і вагалася, що ж їм заспівати, чи підтримати це свято пива-ковбаски? Вирішила все-таки заспівати «Чардаш» («Кед мі прийшла карта нароковаць»). Без дидактичного коментаря і згадки про війну в Україні. Не можу сказати, що я вплинула, але кілька осіб після виступу підійшло до мене, щоб розпитати більше.

Уся моя робота, як співачки, власне і почалася з експедицій. Я була акторкою, а не співачкою. І якось в Америці почала розповідати про свої подорожі українськими селами, про те, які там живуть люди і які обряди виконують. Я почала з лекцій-розповідей, а потім уже це сформувалося в концертну програму.

Остання моя експедиція пов’язана з поїздками в Маріуполь та Волноваху. В один з виїздів я мала спільний виступ із Сергієм Жаданом у Волновасі. Поки він був на сцені, я стояла за кулісами і біля мене — освітлювач. І я тоді ні на що не сподіваючись спитала, чи в них співають українських пісень. І він мене ошелешив: «Ще й як!». Ми тоді шепотілися і він мені почав розповідати, що в цьому будинку культури є невеличка кімната, де працює Ірина Крюченко. Вона сама, не маючи професійної музичної освіти, багато років їздила місцевими селами і записувала пісні, і створила колектив «Заграйярочка». Це слово місцевого походження та означає «березень». І після виступу ми потрапили з Сергієм у цю кімнату, і тоді я знайшла скарб. Ірина Крюченко має дуже багато матеріалу, який записала на Приазов’ї, буде на цілу книгу, і це слід видати.

Мені вдалося туди повернутися та поїздити по селах. Я ж виросла у Львові з усвідомленням, що Східна Україна — це колгоспи, а в нас у Львові — культура. І коли ми почали їздити Східною Україною, а ще Північною і Центральною, для мене як для галичанки це було як грім з ясного неба. Оце наше, що десь там поза Галичиною має бути «русский мир», у нас все-таки глибоко сидить. Мене люди часто питають: «А що, там українською мовою говорять?». Так, розмовляють українською мовою! І я зібрала несамовитий матеріал!

В одному селі нам сказали, що жінки, які співають, на буряковому полі збирають уражай. Ми приїхали до них та кажемо: «Ви тут працюєте, а ми так невчасно. А, може, ви нам поспіваєте?». У тій розмові прозвучали певні слова та мелодика, яку я теж використала в музиці. Спосіб, у який одна жінка поставила запитання, був дуже мелодійний, і я його просто записала нотами. /p>

Що вона запитала?

«А скажіть, пожалуйста, а це чесно, що ви наш Донбас так ненавидете?». Це була жінка сорока років. Село Єгорівка, Волноваський район, Донбас. Я — зі Львова, Галичина. І тут — розмова, яка відбувається на буряковому полі. Це питання звучить зараз в одній моїй композиції.

Ще в Маріуполі я довідалася про грецькі поселення. Там у селах живуть старенькі бабусі, які ще знають дуже особливі поховальні грецькі голосіння. Також один волонтер мені розповів, що під Запоріжжям є албанські поселення. Я дуже хочу зробити й там свої дослідження. Колись я записувала пісні гагаузів, болгар, ромів у селах навколо Одеси.

Дуже важливо знати, що в Україні є шведські, німецькі, грецькі, албанські поселення, щоб ми не були такими ігнорантами, як я до війни. Щоб ми знали про це мультикультурне багатство і щоб воно не згубилося поміж цим українсько-російським дискурсом, в постійних розмовах про росіян як нацменшину.

Я багато років працювала в театрі — спершу у Львові, у театрі Леся Курбаса, а потім у Польщі, у театрі «Ґардженіце». У театрі «Гардженіце» музика була частиною дії, частиною драматургії. Ця стихія мені дуже близька, тому мене регулярно запрошують до співпраці над виставами, де музика є не тлом, а де актори використовують спів як частину акторської дії. Саме такою була постановка в театрі «Вілма» в Філадельфії — театр називається на честь міфічної сестри Шекспіра.

А директорка та режисерка цього театру Бланка Зіска — біженка з колишньої комуністичної Чехословаччини. Вона втекла через Німеччину в Америку і зайнялася театром. З нелегальної емігрантки вона стала директором одного з найбільших театрів у Філадельфії. Їй вдалося перенести експериментальний театр з альтернативних майданчиків на велику сцену. Все життя Бланки пов’язане з тим, щоб не перетворити театр на місце для розважального жанру, а щоб він був театром, де люди дивляться, слухають, думають. Вона також часто запрошує до співпраці режисерів з Європи, які експериментують, реформують театр.

У автобіографічній п’єсі «Adapt», яку написала сама Бланка, йшлося власне про оце перебування емігранта на межі, на межі цих світів — старого і нового дому. Її вистава страшенно багатопланова: про втечу з комуністичної «тюрми», від переслідувань, в інший світ. А чи справді ти знаходиш свободу у цьому вимріяному світі, в Америці? Також стояло питання несвободи, що нас обмежує, тобто консумпція, комерціалізація і т.д.

Окрім того, у виставі був присутній міфічний елемент. Бланка ввела образ жінки-відьми, шаманки, представниці вимерлого народу. Були колись такі полабські слов’яни, які зовсім зникли разом зі своєю мовою. Цей персонаж постійно нагадує: треба повернутися додому, тут твоє коріння, тут твоя мова. Хоч однозначної відповіді вистава не дає. І саме для цього персонажа зі зниклого світу я писала музику. Я навіть жартувала, що ця тема емігрантства мене ніколи не залишить.

Це навіть не одна композиція. Вони використали мої аранжування двох пісень: «Ой летіла зозуля» та «Ой давно-давно». Я знаю ці пісні з репертуару колективу «Древо» з Крячківки, але якщо послухати, як ці пісні співали на «Голосі країни», то ясно, що це знято не з автентичного виконання, а з мого аранжування. Це називається крадіжкою. Ніхто зі мною не зв’язувався, єдине, що зробили, — на Yоutube тепер немає вказівки, що це народна пісня, але моє прізвище також не з’явилося.

Тут є два аспекти: фінансовий і аспект кредиту імені. Всюди має бути вказане джерело музики чи слів. У цій же програмі виконують пісні Джамали чи Стінга, що також не можна робити, не зазначивши імен власників авторських прав. Пошанування авторського права це ще один важливий крок у бік демократичної правової держави.

Я зареєстрована в організації із захисту авторських прав GEMA в Німеччині і написала до них рекламацію, попросила перевірити використання моєї музики, вони зараз займаються перевіркою. Але я жартую і підсміююся, кажучи, що я маю вплив на поп-музику.

Це таке сальто-мортале — поєднання професії та родини. Мені це вдається, бо ми з чоловіком над цим працюємо по-партнерськи. Коли один подорожує, ми стараємося, щоб другий був удома. Також нам дуже допомагають наші батьки — часом діти залишаються то з однією бабцею, то з іншою. Зараз діти у підлітковому віці, і мені часом страшно втратити контакт із ними. А я більше подорожую, ніж чоловік, тож переживаю, що часом діти приходять додому і звертаються до нього, а не до мене.

Сьогодні діти поїхали на свої канікули. І я сказала: «Гафійка, як я без тебе буду, коли ти поїдеш?». А вона відповіла: «Тепер ти, мамо, відчуєш, як мені, коли ти їдеш». Ми робимо з чоловіком те, що ми любимо і я сподіваюся, що діти переймуть цю модель поєднувати пристрасть до професії та любов до родини.

Розмовляла
Любов Якимчук