Патріотичний концерт по-харківськи, або «Армія світла» в нашому місті

Рівень національної самосвідомості у Харкові традиційно залежить від готовності громадян відвідувати заходи, котрі підпадають під визначення патріотичних. Причому чим менше сутність заходу відповідає вашим власним смакам і вподобанням, тим вищим буде громадянський подвиг :).

Наприклад, відповідно до цього положення ми зустрічаємо на презентаціях Жадана тіточок і дядечок, котрим незатишно від нецензурної лексики, а проте вони мужньо терплять, адже все решта – рідною мовою!

Своєрідним лакмусовим папером для перевірки патріотичних почуттів харків’ян наприкінці минулого тижня став концерт, котрий замислювався як презентація диску українського поета й композитора Костя Москальця «Армія світла». Крім виконавця пісень нового альбому, зірки української естради 1990-х львів’янина Віктора Морозова, у концерті також брали участь лідер групи «Плач Єремії» Тарас Чубай (усіх трьох не треба представляти вузьким колам шанувальників вітчизняної рок-музики, а широкому загалу вони відомі завдяки пісні «Вона») і головний «Мертвий півень» Місько Барбара – шоу-мен «Арабесок» і глас народу, висловлений у композиції «Брат, піво кончілось».

Власне, сам концерт кілька разів опинявся під загрозою зриву – виною чому, як завжди, послужили відсутність спонсора й умілого організатора (цю роль врешті взяли на себе заввідділом експозиції Харківського літмузею Ольга Різниченко та багатофункціональний Барбара). Таким чином, як не парадоксально, концерт вийшов дорогим для публіки й благодійним для учасників – Чубай скаржився, що вимушений бути одночасно співаком і звукорежисером, а Морозов благородно пояснював, що це все дрібниці в порівнянні з ідею «схід і захід разом» :).

Перипетії з організацією стали приводом для дебатів на тему «а чи потрібен харків’янам такий концерт» і «чи піде на нього молодь». Молодь, що характерно, на концерт прийшла навіть незважаючи на відсутність реклами – можливо, у якості «нашої відповіді Чемберлену». Щодо кількості глядачів думки не збігалися: нефаховому (тобто моєму) поглядові зал здавався майже повним, тоді як люди, котрі не соромляться називати себе профі у сфері шоу бізнесу, стверджували, що він напівпорожній.

До речі, про зал. Не дійшовши порозуміння з модними клубами, організатори концерту знайшли притулок в одіозному закладі Харкова – Українському культурному центрі «Юність», котрий іще з часів моєї націоналістичної молодості слугував місцем проведення акцій Просвіти та іже з нею. З кінця дев’яностих нічого не змінилося – у залі УКЦ ми могли побачити ті самі потерті крісла, прикрашену ялинковим гіллям сцену, новорічну гірлянду на линялому заднику. Також знайомими, хоча й постарілими на відповідну кількість років, виявилися й обличчя присутніх у залі :).

Це стосується також вічно чарівного Віктора Морозова, котрого я пам’ятаю ще зі школи за «кліпами» із Оксаною Білозір. Виконуючи пісня Костя Москальця, Морозов щедро розбавляв їх компліментами Харкову, харків’янкам, футбольній команді «Металіст» та «львівській» діаспорі нашого міста. Під діаспорою малися на увазі, у першу чергу, тренер Мирон Маркевич та Місько Барбара, котрий «зробив шоу» на концерті, фактично ожививши його, наприклад, інтермедією про песика Джульбарса, який повісився (дуже актуальний для періоду економічної кризи в країні текст). Не таким запальним видався спів Тараса Чубая, котрий сподобався присутнім жінкам постбальзаківського віку, які, певно, асоціювали себе із героїнею пісні «Вона», і викликав гомеричний сміх молодіжної частини залу.

Утім, організаторські здібності Чубая, котрий закликав підспівувати невідомі присутнім композиції, мали успіх у кінці концерту: заключний шлягер «Oh, my dear Ukraine» співали всі глядачі (хоча більш відповідним за форматом було б «Боже великий єдиний»). З українською національною самосвідомістю завжди так: приходиш постібатись, а потім співаєш, підпадаючи під вплив колективного несвідомого :). , , , ,