Post-Поступ, №2(22) (лютий 2008)

 

Катерина КИРИЛОВА, Львів

 

Віктор МОРОЗОВ:

... ПЕРЕДІ МНОЮ СТОЯВ КАПЕЛЮХ, І ХТОСЬ КИНУВ ДО НЬОГО КІЛЬКА ГРИВЕНЬ

 

 

Бунтар і філософ, який ніколи не плив за течією, виявляючи і шліфуючи різноманітні грані своєї талановитої особистості співочу, артистичну, письменницьку, перекладацьку. Людина, яка протягом останніх тридцяти літ злітала на олімп народної любові і популярності та перетворювалась на самітника, шукаючи відповіді на важливі для кожної мислячої людини питання. Але перш ніж усе це прочитати, ви вже побачили фотографію, тож знаєте: йдеться про Віктора Морозова.

 

- Пане Вікторе, дозвольте спровокувати вас на ностальгію. Один з ваших перших проектів називався Арніка і був дуже популярний у Львові та за його межами. Які маєте спогади з тих часів? Інколи ви згадуєте про перші гітари, на яких доводилось грати. Рубані власноруч, сокирою... Чи вони десь збереглися?

 

- Звісно, що я з приємністю згадую той час. Арніка це моя юність, а рубані гітари то взагалі, можна сказати, дитинство. Власне це було задовго до Арніки, ще у Кременці на Тернопільщині, де я народився, де я створював свої перші рок-колективи. Там були перші виступи - і перші провали, і перші успіхи. Літа дитинства для мене, як і для кожної людини, одні з найкращих років життя. Щодо гітар, то, мабуть, сьогодні їх можна було би виставити на аукціоні і продати за кілька мільйонів, але, на жаль, ми квапилися поміняти їх на нормальні інструменти, тож просто покинули на якомусь звалищі. Може, десь там вони досі й лежать.

 

- Як ви ставитесь до того факту, що деякі музиканти з групи Арніка сьогодні виступають просто на вулиці, грають на капелюх?

 

- Якщо однією з причин таких виступів є заробляння грошей, то іншою, і я все-таки думаю найголовнішою, є те, що музиканти роблять це задля власного задоволення. Є вуличні театри, то чому не можуть бути вуличні музиканти, для яких важливо спілкуватися з живою публікою на свіжому повітрі... Як знати, можливо, я сам колись буду грати для випадкових перехожих. До речі, я вже мав такий досвід. Щоправда, це відбувалося під час фільмування мого кліпу у Львові. Я грав, а переді мною стояв капелюх і хтось кинув кілька гривень. Тоді я зрозумів: насправді це не такий уже й поганий спосіб заробітку.

 

- Можливо, в системі радянської влади все-таки було щось симпатичне для вас?

 

- Ні, це була система абсолютної несвободи і навязування чужорідних для мене принципів. А я за гороскопом Тигр знак, який в жодному разі не сприймає контролю над собою, не сприймає диктатури. Незважаючи на те, що у цей час миналися моє дитинство та юність, радянська влада завжди викликала в мене тільки внутрішній спротив.

 

- Втім, ще за панування радянської влади вам вдавалося проводити концерти з театром Не журись! на таких великих сценах, як у Львівській філармонії. Зокрема, під час одного з концертів там у 1989 році ви виконали український гімн. Як вам вдавалося організувати ці виступи та чи мала подібна імпровізація якісь наслідки для вас особисто, для інших учасників гурту?

 

- В той час справді відбувалось багато дивних речей. Тоді ще існувала система цензури, і кожну художню програму перед показом доводилося затверджувати. Ми ж мали у своїй програмі переважно твори з антирадянським змістом, зокрема, висміювали живого ще тоді Кагановича або радянський міф про Павлика Морозова. Доводилося викручуватись. Наш пан директор знайшов цензора, який полюбляв українську горілочку, частував його, і після певної дози той зі словами та пішли вони всі на... з вами підписував усе, що хоч. Таким чином нам вдавалося цілком офіційно проводити наші концерти із забороненими піснями та віршами. Хоч після того, звісно, були і виклики в обком, і дуже суворі попередження...

 

- Може, пригадаєте уривок популярної пісні чи вірша з тих часів?

 

- Це уривок із пісні про Павлика Морозова, автором слів якої є Андрій Панчишин.

 

Я маленький хлопчик, виліз я на стовпчик,

Дивлюся і плачу, свого батька бачу.

Пильно придивлюся, напишу заяву,

Заведуть на батька кримінальну справу.

 

Павлік Морозов зразковий піонер,

Павлік Морозов живий, він ще не вмер.

Хлопчики й дівчатка, вбив він свого татка,

Павлік Морозов зразковий піонер!

 

- Чи правда, що театр Не журись! як творча одиниця досі функціонує?

 

- Так, наш офіс міститься, як і раніше, на вулиці Братів Рогатинців. Туди можна зайти і побачити старі й нові афіші. Є директор Остап Федоришин, час від часу він навіть організовує концерти під маркою Не журись!. Інша річ, що все це не має вже такої гучної популярності, як було наприкінці 1980-х на початку 1990-х років. Щоправда, ми проводили вечір до 15-ї річниці заснування театру, а цього року маємо 20-ту річницю. Цілком можливо, що також щось організуємо. Може, навіть запросимо Катерину Ющенко, з якою я бачився місяць тому на презентації дитячої книжки, яку вона переклала. Коли вона довідалась, що я був одним із Не журись!, страшенно зворушилась, сказала, що на початку 1990-х, у період великої депресії, її рятували лише касети з нашими записами. Пані Катерина навіть згадувала окремі пісні й просила, аби ми її обовязково запросили, якщо матимемо спільний виступ.

 

- Ви, як виконавець батярських пісень, маєте власне трактування. Хто такі батяри? Які у вас відчуття під час виконання цих пісень?

 

- Я мав перший досвід спілкування з батярами, справжніми старими батярами, навчаючись в університеті наприкінці шістдесятих. Батяри це великий шмат львівської культури, причому абсолютно унікальний, якого не було більше ніде, в жодному іншому місті світу. Ця культура зявилась у Львові в той час, як він був дуже специфічним містом, таким собі галицьким Лас-Вегасом - містом розваг, кнайп і борделів. Люди приїздили сюди, щоб розважатися, і люди жили тут для того, щоб розважатися. Це було абсолютно вільне місто, таке космополітичне гуляйполе, в якому варилася каша з різних культур і національностей. Власне батярські пісні яскравий приклад цього, мова, якою вони виконуються, це суміш різних говірок і діалектів. Але змінився час, змінились люди. Сьогодні, коли я співаю ці пісні, то пригадую собі тих старих батярів та намагаюсь перевтілитись на якийсь час у них. Та чи почуваюсь я справдешнім батяром? Можна і так сказати, адже ставлення до життя у мене цілком гедоністичне й несерйозне.

 

- Ви якось сказали, що в сьогоднішньому Львові почуваєтесь чужинцем. Чому так?

 

- Мабуть, тому, що не всі зміни у Львові є на краще. Зявляються якісь химерні архітектурні споруди в самому центрі, які не пасують духу Львова. Інша причина: люди, які створювали мистецьку ауру міста, на жаль, повиїжджали звідси. Та і я сам тепер тут буваю переважно наїздами. Все це і зумовлює те, що я почуваюся у Львові чужинцем. На жаль.

 

- З Оксаною Білозір ви записали спільну платівку. Чи бачитесь з нею сьогодні? Як поставилися до призначення її міністром культури?

 

- Ми мали спільну платівку, кілька касет, два музичні телефільми. Але це було дуже давно, ще наприкінці 1980-х, коли був живий Ігор Білозір. Фактично він і схилив нас до думки створити спільний проект, йому здавалось, що наші голоси гарно зливаються. Я маю добрі спогади про запис, але наживо ми ці пісні лише двічі виконали. Це була суто студійна робота, після якої ми особливих контактів не підтримували. А щодо міністерської роботи Оксани Білозір, то я вважав і вважаю це за помилку. Коли люди, які мають займатися мистецтвом, починають займатися бюрократичною роботою з цього нічого доброго не виходить. Міністром культури має бути бюрократ та чиновник, який добре знає залаштункові секрети й механізми кабінетного життя.

 

- Серед інших разом з Мертвим півнем ви виступали на Майдані у 2004 році. Чи й далі цікавитеся політикою? Не шкодуєте, що тоді пішли на Майдан?

 

- Політикою цікавлюся. Але збоку, бо я з натури аполітичний. Політика брудна річ, і туди краще не встрявати, хоч інколи хвиля виносить тебе, і вже не можеш опиратися. Так було наприкінці 1980-х з Не журись!, коли ми мали багато політичних пісень, так було з Майданом, куди ми потрапили разом з Мертвим Півнем. Я не шкодую про це, то був унікальний досвід просто побувати там, відчути цю ауру. Це було дуже цікаво, незважаючи на те, що пізніше політики все зіпсували. Так би мовити, пустили коту під хвіст.

 

- Які маєте відчуття, коли доводиться впізнавати себе у літературних героях в книжках своїх друзів-письменників?

 

- Я із задоволенням прочитав нову книжку Андруховича Таємниця. Хоч дехто її критикує, для мене кожна сторінка це ностальгійний спогад, поза тим, що я в цій книжці також фігурую. Це дуже цікаво знову опинитись у тому часі й подивится на себе збоку, очима іншої людини. Мене самого також весь час підштовхують і Віктор Неборак, й інші до написання спогадів. Багато цікавого було в житті, і я над цим постійно думаю, але наразі руки не дійшли.

 

- Прокоментуйте, будь-ласка, свої слова Публічна діяльність це зайве викидання енергії?

 

- Йдеться про те, що чим більше виставляєш себе на показ, тим більше твоєї власної енергії висмоктують інші люди. Як наслідок у тобі постійно утворюється порожнеча, пустка, яку чимось слід заповнювати. І ти мусиш виходити на сцену, трибуну чи майдан, аби підживитися енергією глядачів. Виходить таке вампіричне замкнене коло. Але з часом кожна людина має осмислити, для чого вона прийшла в цей світ і куди піде далі. Для цього, на мою думку, їй варто частіше усамітнюватись і заглиблюватися в себе, а не вистрибувати на сцені під вогнями софітів.

 

- Якось ви сказали, що з віком людина припиняє читати нові книжки, а все більше перегортає сторінки творів улюблених письменників...

 

- Ці слова мій плагіат з Гессе. Він казав наприкінці свого життя, що його не цікавлять нові книжки, він хоче перечитувати улюблені, і йому не хочеться їхати у якісь нові місця, а хочеться повертатися до любих серцю. Для мене це також є близьким і зрозумілим. І якщо я вже беруся перегортати якусь улюблену книжку, то це знов-таки Гессе - Степовий вовк або Сідгартха.

 

- І наостанок не можу не запитати про Гаррі Поттера. У чому, на вашу думку, загадка популярності цієї книжки?

 

- Загадка популярності невідома нікому. Крім мне. Я знаю, але не скажу. В тому і є найбільша таємниця книжки: нікому не вдається розгадати. Вочевидь, це повязано з магією.