144 переглядів
0
коментарів Надрукувавши напередодні 2
Всеукраїнського рок-фестивалю „Мазепа-фест” докладну
розповідь про очікуване дійство, я збиралася далі
обмежитися короткою інформацією. Але наступного дня
випадково увімкнула телевізор саме тоді, коли на одному
з провладних каналів давали репортаж з цієї події. І що
ж чую? У Полтаві відбувся безіменний фестиваль
альтернативної музики. (Бачите, у нас ще й досі правлять
люди, для яких ім’я Мазепи – як осиковий кілок у груди!
) . У фальсифікації дійсності тележурналісти осягнули
неабиякої віртуозності: змонтувати кадри так, щоб не
було на екрані видно жодного національного прапора і
жодного прапорця, з якими танцювали, якими з піднесенням
розмахувала молодь. А інтерв’ю одного з організаторів
фестивалю Олександра Євтушенка мало вигляд пошаткованої
капусти. Одне слово, „попрацював” на славу.
І я
зрозуміла, що „Мазепа-фест” – річ дуже потрібна, якщо її
так бояться, замовчують і перекручують. Власне, чим і
характерна нинішня ситуація: „вершки” політикуму і ЗМІ,
що їх обслуговують, панічно бояться всього українського
і „винюхують” його, як у комуністичні часи, навіть між
рядками, між акордами. А тут – прямо тобі в назві:
„Мазепа-фест”!
Напередодні в прогнозі погоди Полтаву
виокремлювали як чи не єдине місто на Сході України, де
мали бути зливи. І на те всерйоз заходилося. Я початку з
острахом, а потім з радісним подивом спостерігала, як
другого дня фестивалю налита люттю чорна хмара, закривши
четверту частину неба з півночі, так і не змогла далі
просунутися ні на метр, зупинена якоюсь дивовижною
тонкою світло-сірою, немов криця, запоною легких хмарок
над роковищем. Вони не рухалися, наче викувані небесним
ковалем. Такою була енергетика Співочого поля Марусі
Чурай, що жодна крапля дощу не впала над ним.
А дух
старого Гетьмана витав над роковищ, нагадуючи про те, що
мусимо робити вибір між вірою і зневір’ям, правдою і
кривдою, білим і чорним.
Біле, золоте і чорне –
шляхетні кольори лицарської звитяги використали для
оформлення сцени художники Микола Маценко та Олег
Тістол. Хрести лицарські, козацькі – і знаки радіаційної
небезпеки, чергуючись, нагадували про українську славу і
про те, що загрози, які мусимо подолати, знешкодяться
лише тоді, коли нація буде, як сталева струна, а не як
кисіль, коли вона позбавиться, кажучи словами Євгена
Маланюка, „вошивих душ, що бабраються в слині”, турне
геть отих „вождів – дрібну плебейську шваль”.
А ще
громадилися на просторій сцені Співочого поля... мішки.
Як сказав головний режисер фестивалю Сергій Архипчук,
„коли почнуть стріляти, ви знаєте, що з ними робити”.
(Згадайте козаків, котрі за лічені хвилини вибудовували
оборонне укріплення з возів з такими
мішками).
„Волаючу цноту Полтави” будили великий
Язичник „Вій” і „Борщ” – страва, страва яка ніколи не
набридне українському шлунку, „Перкалаба” і „Нумер 482”,
„Очеретяний кіт” запускав пазурі глибоко в серця фанатів
року. Напевно, стане афоризмом назв твору однієї з
найновіших київських формацій - „Андерсена”:
„Законопроект, як цінувати народ”.
„Куди ж я без
тебе, такого сумного?
Куди ж ти без мене, такого
стабільного?
Сидіть і не рипайтесь, поки я з
вами...”
Скільки разів нам „промивали мізки” на цю
тему! І схоже, кого-кого, а молодь таки добре дістали.
Бо ж ось співає полтавський „Дель Торо”:
„Схотілося
заснути і не встати,
Аби ще раз побачити хоч в
сні,
Як мій народ кує з плугів гармати...”
„Вони
забули, що таке меч, вони зурочені”, - такими (бачить
молоде покоління своїх батьків, які за 13 літ
незалежності не спромоглися збудувати для власних дітей
Державу – як надійну фортецю, де б їхні душі щодня не
терзали стерв’ятники, в тому числі й музичні.)
„Сам
не знаючи чому,
Ти потрапив у тюрму.” –
не одна
Леся Горова, виконавиця балад протесту, та
гітарист-віртуоз Юрко Товстоган так вважають. Мабуть,
невипадково було на цьогорічному багато „важкого” року.
Такий період переживаємо: немов усі упирі світу впилися
в груди Україні. Вони поспішають: або сьогодні покінчать
з нею, або завтра вона покінчить з ними. Бо завтра ці
груди може покрити щитами своїх сердець нове українське
лицарство.
І славні старі львівські батяри, як
Віктор Морозов, котрий приїхав на фестиваль з „Мертвим
півнем” (чи „Мертвий півень” – з Віктором Морозовим –
помиряться). Вони були, як завжди, - поза всіма стилями
і на їх перехресті, „вивихнуті” і приречені на
„всенародну любов”, принаймні серед „просунутих”, які не
слухають разом з колишнім гопником Путіним довбане
„Любе”.
Разом з Віктором Морозовим все роковище
співало „Oh my dear Ukraine”, і то було – супер!
Звичайно, непогано було б, якби ці юнаки і юначки
щонеділі ходили на літургію до української церкви та
співали там по закінченню служби „Боже-великий, єдиний,
нам Україну храни”, та доки цього немає, нехай співають
хоча б „dear Ukraine”. Воно теж посилює ауру
нації.
„Гайдамаки” завершували рок-месу Україні – не
Горпині Терпелисі, а прекрасній Панні, - своїми Karpaten
SKA. Взагалі після „Мазепа-фесту” хочеться сказати: якби
ще українська „попса” так уміло використовувала народний
мелос, як наші рок-гурти – ціни б тій попсі не було! Так
ніж, „растекаются соленою слезой” по чужих
пиках...
Особливістю фестивалю був парад дебютантів,
котрі не розгубилися на великій сцені, засвідчивши, що
рок–музика в Україні на досить високому рівні, тому
рівні, коли справжні мистецькі явища народжуються не
тільки в музичних столицях, та
мегаполісах.
Меценатську підтримку фестивалеві надали
блок Віктора Ющенка, подружжя Боднаруків із Чикаго,
обласні організації „Просвіти” і народного Руху України,
полтавські підприємства.
Як сповістив директор
фестивалю, голова обласних організацій Руху і
„Просвіти”, депутат Верховної Ради від „Нашої України”
Микола Кульчинський, хто не був на цьому дійстві, зможе
відчути його атмосферу, придбавши диск чи аудіокасету з
піснями „Мазепа-фесту”.
Ганна Дениско,
журналіст, член „Просвіти”
м. Полтави
|
