Напередодні в прогнозі погоди Полтаву виокремлювали як чи не єдине місто на Сході України, де мали бути зливи. І на те всерйоз заходилося. Я спочатку з острахом, а потім із радісним подивом спостерігала, як другого дня фестивалю налита люттю чорна хмара, закривши четверту частину неба з півночі, так і не змогла далі просунутися ні на метр, зупинена якоюсь дивовижною тонкою світло-сірою, немов криця, запоною легких хмарок над роковищем. Вони не рухалися, наче викувані небесним ковалем. Такою була енергетика Співочого поля Марусі Чурай, що жодна крапля дощу не впала над ним.
А дух старого Гетьмана витав над роковищем, нагадуючи про те, що мусимо робити вибір між вірою і зневір’ям, правдою і кривдою, білим і чорним.
Біле, золоте і чорне — шляхетні кольори лицарської звитяги — використали для оформлення сцени художники Микола Маценко та Олег Тістол. Хрести лицарські, козацькі — і знаки радіаційної небезпеки, чергуючись, нагадували про українську славу і про те, що загрози, які мусимо подолати, знешкодяться лише тоді, коли нація буде, як сталева струна, а не як кисіль, коли вона позбавиться, кажучи словами Євгена Маланюка, “вошивих душ, що бабраються в слині”, турне геть отих “вождів — дрібну плебейську шваль”.
А ще громадилися на просторій сцені Співочого поля… мішки. Як сказав головний режисер фестивалю Сергій Архипчук, “коли почнуть стріляти, ви знаєте, що з ними робити”. (Згадайте козаків, котрі за лічені хвилини вибудовували оборонне укріплення з возів із такими мішками).
“Волаючу цноту Полтави” будили великий Язичник “Вій” і “Борщ” — страва, яка ніколи не набридне українському шлунку, “Перкалаба” і “Нумер 482”, “Очеретяний кіт” запускав пазурі глибоко в серця фанатів року. Напевно, стане афоризмом назва твору однієї з найновіших київських формацій — “Андерсона”. “Законопроект, як цінувати народ”:
Куди ж я без тебе,
такого сумного?
Куди ж ти без мене,
такого стабільного?
Сидіть і не рипайтесь, поки я з вами…
Скільки разів нам “промивали мізки” на цю тему! І схоже, кого-кого, а молодь таки добре дістали. Бо ж ось співає полтавський “Дель Торо”:
Схотілося заснути
і не встати,
Аби ще раз побачити хоч в сні,
Як мій народ кує з плугів гармати…
“Вони забули, що таке меч, вони зурочені”, — такими бачить молоде покоління своїх батьків, які за 13 літ незалежності не спромоглися збудувати для власних дітей Державу — як надійну фортецю, де б їхні душі щодня не терзали стерв’ятники, в тому числі й музичні.
“Сам, не знаючи чому, Ти потрапив у тюрму”, — не одна Леся Горова, виконавиця балад протесту, та гітарист-віртуоз Юрко Товстоган так вважають. Мабуть, невипадково було на цьогорічному фесті багато “важкого” року. Такий період переживаємо: немов усі упирі світу впилися в груди Україні. Вони поспішають: або сьогодні покінчать з нею, або завтра вона покінчить з ними. Бо завтра ці груди може покрити щитами своїх сердець нове українське лицарство.
І славні старі львівські батяри (як Віктор Морозов, котрий приїхав на фестиваль із “Мертвим півнем”, (чи “Мертвий півень” — із Віктором Морозовим) були, як завжди, — поза всіма стилями й на їх перехресті, “вивихнуті” й приречені на “всенародну любов”, принаймні серед “просунутих”, які не слухають разом із колишнім гопником Путіним довбане “Любе”.
Разом із Віктором Морозовим усе роковище співало “Oh my dear Ukraine”, і то було — супер! Звичайно, непогано було б, якби ці юнаки та юнки щонеділі ходили на літургію до української церкви й співали там по закінченню служби “Боже, великий, єдиний, нам Україну храни”, — та доки цього немає, нехай співають хоча б “dear Ukraine”. Воно теж посилює ауру нації.
“Гайдамаки” завершували рок-месу Україні — не Горпині Терпелисі, а прекрасній Панні — своїми Karpaten SKA. Взагалі, після “Мазепа-фесту” хочеться сказати: якби ще українська “попса” так уміло використовувала народний мелос, як наші рок-гурти, — ціни б тій попсі не було!
Особливістю фестивалю був парад дебютантів, котрі не розгубилися на великій сцені, засвідчивши, що рок-музика в Україні на досить високому рівні — тому рівні, коли справжні мистецькі явища народжуються не тільки в музичних столицях та мегаполісах.
Меценатську підтримку фестивалеві надали блок Віктора Ющенка, подружжя Боднаруків із Чикаго, обласні організації “Просвіти” й Народного Руху України, полтавські підприємства.
Як сповістив директор фестивалю, голова обласних організацій Руху й “Просвіти”, депутат Верховної Ради від “Нашої України” Микола Кульчинський, хто не був на цьому дійстві, зможе відчути його атмосферу, придбавши диск чи аудіокасету з піснями “Мазепа-фесту”.

Ганна ДЕНИСКО,
журналістка, просвітянка, м. Полтава

Світлини Ганни ОБОРСЬКОЇ