Турне
З театром „Не журись!” ми вибралися у велике турне по Європі. Це був щойно 1990-й рік, такі поїздки були ще рідкістю, і всі ми хвилювалися. Але найбільше хвилювався наш бард Кость Москалець, бо це був його перший виїзд за кордон. У день виїзду всі ми зібралися в офісі „Не журись!”, але Костика серед нас не було. Минула година, друга, та він не з’являвся. Ми видзвонили всіх його можливих друзів-приятелів, усі з ним попереднього вечора бачилися, всі з ним доволі активно прощалися, але ні в кого він не залишався на нічліг, усім він казав, що мусить ще до когось наостанок заскочити.
Коли ж минуло ще кілька годин і ми вже почали впадати у відчай, замислився поет Богдан Стельмах, знавець химерних закутків крихких мистецьких душ. Замислився він ненадовго, а тоді обвів нас пильним поглядом і прорік: «Треба дзвонити у витверезник». Мав рацію поет Богдан Стельмах, бо саме там, у витверезнику знайшов прихисток від метушні й сум’яття світу бард Кость Москалець.
Нелегко було збагнути хід наших думок суворим працівникам цього суворого закладу, коли ми пояснювали їм, що мусимо негайно забирати нашого барда в будь-якому стані, адже його і нас усіх чекають переповнені зали Мюнхена і Лондона, Штутгарта і Ліверпуля. І ми таки забрали його в стані деякої невагомості, а розбиті шкельця його окулярів докірливо поблискували на Тараса Чубая і Юрка Саєнка, котрі виводили його назовні, садовили в автобус і везли на зустріч з Європою.
Треба, однак, сказати, що бард Кость Москалець недаремно опирався цій примусовій «європеїзації», бо як виявилося невдовзі, він так і не зміг по-справжньому «зістикуватися» з Європою, хоча, можливо, це Європа не змогла зістикуватися з ним.
Багато траплялося всякого протягом нашого двомісячного турне, всього й не пригадати. Але пригадується місто Гамбург, пригадується там українська церква, в якій ми зупинилися, і священик родом з Іспанії, котрий чудово розмовляв українською, мав химерне як на священика прізвище Казанова і розкошлану бороду, розповідав нам веселі історії і щовечора залюбки пригощав вином. Саме там, у Гамбурзі, барда Костя Москальця спіткала ще одна пригода, коли він увечері пішов прогулятися і щез. Пам’ятаю, як серед ночі блукали ми вуличками Гамбурга довкола української церкви і гукали, мов навіжені: «Костику!... Костику!...»
Коли ж ми втратили бодай яку надію його знайти, замислився співак Тарас Чубай, юний знавець сутінків бардівських душ. Замислився він ненадовго, а тоді обвів нас пильним поглядом і мовив: «Коли Костика заносило, він завжди приходив до мене і грюкав у вікно о 4-ій ранку». Мав рацію співак Тарас Чубай, бо о 4-й ранку загрюкав хтось у шибу української церкви Гамбурга – це привезли на поліцейському «Мерседесі» барда Костя Москальця. Не мав він при собі ні паспорта, ані грошей, та ніс він у собі мелодію і текст популярної в майбутньому пісні «Oh My Dear Ukraine”, що народилася саме в оці буремні дні. Ніхто так досі і не знає, в яких віддалених сферах і вимірах перебував тієї ночі бард Кость Москалець у пошуках натхнення. Достеменно відомі тільки дві версії його дивовижного світанкового повернення. Згідно з однією, зупинивши поліцейський „Мерседес”, він чистою німецькою мовою сказав: „Ukrainische Kirche” (українська церква), а згідно з другою, сказав не менш чистою українською: „Мені на Погулянку за 5 ре”.
Не знати, чи колись ми довідаємося, що сталося насправді, а
поки що в пошуках розгадки нам тільки й залишається, що
розшифровувати потаємний зміст таких простих на перший погляд
рядків цієї пісні:
„Цей твій сон не скінчиться ніколи... ти будеш одна...”