Віктор Морозов та Мотря Онищук: «Ми вдома там, де разом»

Віктор Морозов – знаний співак і перекладач. Його дружина – Мотря Онищук – правник за фахом. Цю гармонійну пару – як приклад  «міждержавного шлюбу» – глядачі бачили у програмі Ольги Герасим’юк «Хочу і буду». Я ж познайомилася з ними давніше. І нині запропонувала подружжю таку приємну тему – їхній відпочинок.

На гелікоптер –  і в мандри!

І знаєте, де ми здибалися? На прес-конференції  Пауло Коельо у Київській міськдержадміністрації. Аж ніяк не ажіотаж навколо бразильського письменника привів сюди Віктора та Мотрю. Ще два роки тому вони познайомилися з сеньйором Коельо в Москві: Віктор  Морозов – перший перекладач його творів українською. І знайомство бразильця та українця спершу мало цілком віртуальний характер: через Інтернет.  Але в реальній зустрічі  прозаїк і перекладач упізнали один одного. Отож, на превеликий подив гонорової публіки, яка щільним кільцем оточила письменника на Московському книжковому ярмарку, вони приятельськи обнялися й розговорилися. Звісно, зустрілися й нині у Києві – вже як давні  знайомі. А потім  – зустріч і у Львові, рідному місті Віктора Морозова. Погляньте на знімки: хіба не відчувається добросердна аура, що оточує людей, які народилися по різні сторони земної кулі, але мають так багато спільного. Втім, Мотря й Віктор (хай дарують вони мені звертання на ім’я) теж народилися по різні береги Атлантичного океану: в Україні і Канаді.

Та зараз – про відпочинок. Що найбільше любить подружжя? Не змовляючись, відповідають: мандри! І по дальніх світах, і по Україні – бо скрізь очікують відкриття й несподіванки. А це ж – подарунок долі.

–  Хоча плануємо поїздки, та найліпше – імпровізація. Ось надумалися майнути в яку-небудь Францію, аж тут дзвонить знайома: «Знову – Франція? Як, ви ще не були в Норвегії? Не бачили фіордів?» І ми, повіривши знайомій, тут же різко змінюємо курс, сідаємо у свій гелікоптер – і вже в Норвегії. Плаваємо по фіордах, ходимо по льодовиках, як заповзятливі альпіністи.

І тут обоє, Мотря та Віктор, сміються: звісно, ніякого гелікоптера вони не мають. Але в Норвегії таки побували. А щодо несподіванок та імпровізацій, було з ними таке у Франції. До зустрічі Нового року – кілька годин. А вони – в дорозі. Куди занесе їх  доля? І привела вона їх в Арль. Пригадуєте  Ван Гога, його  картину «Виноградники в Арлі»? Мало того: в Арлі потрапили в те кафе,  що  зобразив Ван Гог на портреті  шкіпера. І в  тому-таки кафе за столом і справді сидів  шкіпер –  ніби зійшов із картини.  І небо було точнісінько таке, як у «Зоряній ночі» Ван Гога. Подарунок долі!

Пауло Коельо певен:  кожна людина має «ген мандрів». Він дуже розвинений у Мотрі та Віктора. Що може бути  звабливішим, ніж відкриття нових країв?

Віктор: «Недавня наша подорож – у Скелясті гори в Канаді. Там я ніколи не бував,  хіба що з американського боку років десять тому, де  знаменитий каньйон. А в Канаді  вперше побачив  дикі, суворі, величні  гори. Вони абсолютно відрізняються від наших Карпат. Враження – надзвичайне».

Мотря: «Ми також відкриваємо Україну – ті місця, де раніше не бували. Під час святкування Дня незалежності, коли поспіль випало кілька вихідних, ми поїхали на схід України. Заїжджали на ночівлю в Кременчук, Маріуполь, Мелітополь. Навіть відшукали село, де мій дідусь народився. Є таке село Богатир на Донеччині».

Я ж думала, що вся родина Мотрі Онищук походить із Галичини. Там – своя історія України. Одна бабуся народилася у селі Серафинці на Городенщині, засноване колись турками-вогнепоклонниками. Інша – на Закарпатті. Батьки ж народилися у дорозі воєнної пори. Тато  – в Польщі, недалеко Криниці, а мама – в австрійському селі в Альпах. А вже потім опинилися за океаном, у Канаді... А ще, за родинними переказами, рід Онищуків пов’язаний із султаншею Роксоланою, що народилася  в Рогатині на Галичині.

Віктор:  «І коли були  в Туреччині біля мавзолею Роксолани, то пригадали цю легенду. Ось тут похована твоя прапрапрапрабабця, –  кажу до Мотрі. – Віктор усміхається. – Щодо відкриття сходу України. Давно мріяв побачити  унікальну Кам’яну могилу з її, є така версія, дошумерськими написами. Чи багато українців побувало там? Не обов’язково їздити за моря-океани: диво – поряд. А ще познайомилися з Віктором Сіренком, директором заповідника, який показав нам дивовижні кургани на півдні Запорізької області, біля Маріуполя. Він годинами розповідав про скіфських і половецьких баб. До речі, наголос треба ставити на другому складі:  бабА. Це  означає батько. Він навчив нас розрізняти скіфські та  молодші за віком половецькі фігури: різниця в тому, як у них складені руки.

Духовний бенкет

Віктор і Мотря мешкають у Києві четвертий рік. Одружившись, спершу жили в Торонто. А як Мотрі Онищук живеться і працюється в Києві?

 – Мені  дуже подобається Київ, його розташування  на пагорбах. Подобається, що  в суботу і неділю закривають Хрещатик, і люди гуляють у центрі міста. У Києві – інтенсивне культурне життя.  Двічі на рік буваємо в Пирогові: тут архаїчний затишок і спокій. Львів теж подобається, але проти Києва –  це надто спокійне місто: немає ділової динаміки.

Мотря  Онищук працює в Міжнародній фінансовій корпорації  на посаді старшого керівника програм корпоративного управління. У неї чимало роботи – на весь СНД.

– Які враження від постреволюційної Грузії? –  запитую принагідно.

– Відчуваються значні позитивні зміни. Особливо молоді люди запалені  роботою: з’явилася чітка перспектива.

І Вікторові, і Мотрі доводиться чимало їздити по світу. Вони кажуть так: «Ми вдома там, де разом». Тим-то дорога і Канада з її просторами і незайманою природою, де лосі та олені нелякано гуляють поряд. А Україна –  «родова книга». Задумали Онищуки такі мандри:  представниці трьох поколінь – Мотря, її мама та бабуся –  поїдуть разом до Серафинців. Три громадянки Канади – у пошуках коріння і пам’яті. Тут цілу книжку написати можна.

Писати – це вже  прерогатива Віктора Морозова. Пише він різні речі: пісні, які сам і виконує чи з  відомими гуртами, як-от «Мертвий півень». Зараз працює над проектом батярських пісень, таких собі львівських гульвіс-шибайголів. А ще ж Віктор Морозов – відомий перекладач. Про твори Коельо я вже згадала. І про «Гаррі Поттера» Роуллінґ ви теж, певно, чули. Мало того: Віктор – чудовий кулінар. Як випадає вільна хвилинка, бере  до рук одну з численних кулінарних книжок і готує що-небудь екзотичне. Певно ж, і бразильська, й мексиканська, й тайська кухня для нього – не таємниця за сімома замками. Може, колись щось і скуштую від шеф-кухаря Віктора Морозова?

Тим часом пригадалося, яке скромне – з нічого, гола імпровізація – було пригощання  з нагоди  знайомства з Мотрею та Віктором. Ми з братом зустріли їх на виставі одного київського театру. І я намовила брата, що мешкав із родиною в гуртожитку поряд, запросити їх у гості після вистави. Запросити запросив, але ж – в убогий, ще радянський тоді гуртожиток! І Мотря з далекої Канади – це ж «сеньйора з вищого світу». Але  гості були скромні й невимушені. І наше просте застілля перетворилося на духовний бенкет. Таке не забувається.