Київська Русь, книга 10 (ХІХ), листопад 2007

Рубрика – Барабан

Юлія ПІДМОГИЛЬНА

Дмитро СТУС

Віктор МОРОЗОВ

...співак, композитор, перекладач. Народився 15 червня 1950 р. Засновник перших українських рок-груп «Quo Vadis» (1971) та «Арніки» (1972), мистецький керівник театру-кабаре «Не журись!» (1988), лауреат 1-ої «Червоної Рути» (1989). На початку 1990-х років започаткував новий музично-акустичний проект «Четвертий кут», а на початку 2000-х – «Батяр-Бенд Галичина». Музична дискографія складається майже з 20 альбомів. Останні роботи – компакт-диски «Треба встати і вийти» (2000), «Тільку ві Львові» (2002) та «Афродизіяки» (2003 – з «Мертвим півнем»). Перші переклади були опубліковані 20 років тому в часописі «Всесвіт». Останнім часом вийшло 15 книжок його перекладів із португальської та англійської мов – «Алхімік», «Вероніка вирішує померти» та «Чорт і панна Прим» Пауло Коельо (Л.: Класика, 2000–2002), «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона (К.: Критика, 2001), «Наташі: сучасна світова сексторгівля» Віктора Маларека (К.: МБО «Український освітній центр реформ», 2004), «Ракета на чотирьох лапах» Джеремі Стронґа (Л.: Видавництво Старого Лева, 2005), «Чарлі і шоколадна фабрика» і «Матильда» Роальда Дала (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2005–2006), сім книг про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2002–2007).

Гаррі Поттер та ідея повної українізації

Юлія Підмогильна: Цей номер «Київської Русі» присвячений казкам. Але в ньому йдеться більше про дорослі казки на дорослі теми. З Вами ж ми хотіли поговорити про найбільш резонансну казку останніх років, якою є, звичайно ж, «Гаррі Поттер». Як трапилося, що Ви стали перекладати роман Джоан Ролінґ? Хто кого знайшов: книжка – Вас, Ви – книжку чи видавець – Вас?

Віктор МОРОЗОВ: Книжка знайшла мене, а потім я видавця. Це сталося років вісім тому. Я тоді був у Канаді, в Торонто. Якраз переклав «Алхіміка» Коельо і думав, чим далі зайнятися. Мені дружина порадила перекласти щось для дітей і підлітків. У той час було дуже мало перекладної літератури українською мовою для підліткового віку. Спочатку вирішили взяти «Хроніки Нарнії» К.С.(Клайва Стейплза) Льюїса. Я почав перекладати, навіть Івану Малковичу запропонував. Але він крутив носом, говорив: «А, вже російською є». Це його не зацікавило. А тут якраз почався всесвітній феномен Гаррі Поттера. Я подумав: «О, цікаво, можна спробувати перекласти Поттера».

Ю.П.: Але ж він був перекладений російською...

В.М.: Ні, тоді ще не було російського перекладу. Взагалі, в Україні мало знали про цю книгу. І коли я побачив, що за кордоном такий успіх, почав шукати видавців. Але ніхто не зацікавився, бо ніхто не чув: ні в Росії, ні в Україні. Це був десь 1998 чи 1999-й рік (а перша оригінальна книга вийшла тільки в 1997-му). Я цілий рік бився «головою об стінку», доводив, що то має бути щось цікаве, надсилав витинки з газет, говорив, яка то буде популярна книга. У мене тоді була така собі ідея фікс: поки немає російського перекладу, зробити першим український (якраз тоді мав виходити перший фільм). Я думав: вийде фільм, діти почнуть шукати книжку, російською немає, й тому читатимуть українською на Заході й на Сході. І буде повна українізація (така своя казка-фантазія). Але тоді ж я зіштовхнувся з тим фактом, що українець «поки не помацає, доти й не повірить». Я пропонував Дмитерку з «Класики», але він сказав, що видавництво дитячою літературою не займається. Я йому доводив, що то буде класно, що буде величезний успіх. А він «Нє, нє». Пропонував Малковичу, іншим... Але всі так само «нєкали». А потім Малковичу про Поттера почав говорити Сергій Іванюк із «Києво-Могилянської академії». Він перед цим був, здається, в Шотландії і купив книгу англійською мовою. Коли прочитав (тоді якраз уже чотири книги вийшли), дуже захопився й почав переконувати Малковича. А ще він тоді також почав також перекладати Поттера. І це Малковича вже трішки зацікавило й він почав мене видзвонювати. Ми тоді вирішили так: одну книгу перекладаю я, другу – Сергій, третю – я, четверту – Сергій. Але потім щось не склалося й тому все перекладав уже я. Отже, вийшло так, що рік я потратив лише на те, щоб знайти видавця. Коли ж нарешті ми переконали Івана, деякий час у нього ще були внутрішні, моральні сумніви. Адже він правильний християнин, греко-католик, тому чутки, що в книзі магія й чортівня, його лякали. А коли покійний Папа Іван Павло ІІ сказав, що це нормальна казка, Малкович нарешті заспокоївся. Ще рік пішов на то, щоб здобути авторські права. Цим уже займався Малкович. Таким чином, було втрачено два роки. А український Поттер міг дійсно вийти раніше російської версії ще десь перед 2000-м роком. Але оскільки справа затягнулася, ми мусіли наздоганяти. Перший том українською вийшов, коли було вже чотири російською. Проте вже на п’ятому ми нарешті їх випередили і стали лідерами. Й надіємося, що й на останньому, сьомому томі ми переможемо. Бо перед цим росіяни відставали десь на три-чотири місяці. Цього ж разу вийшло так, що коли ми вже перекладали, в серпні раптом дійшла новина, що вони в жовтні роблять презентацію. Малкович, бідака, на собі останнє волосся рвав, у паніці дзвонив мені: «Шо робити? В росіян вже 13 жовтня презентація, уже переклали!» Тому він мене вже ніде не відпускав, і я мусів день і ніч сидіти, поки не добив переклад. Отож, росіяни провели презентацію 13 жовтня, а ми на три тижні раніше. У Києві. Потім зробили невеличке турне Україною: Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Одеса...

Я не бачу в цій книжці нічого антихристиянського. Всі ми в дитинстві читали книжки про відьом, і завжди знали, де біле, а де чорне, і могли розпізнати, де добро, а де зло (Іван Павло ІІ).

Мені здається, що переклад шостої книги – один із найкращих у серії… Ми не намагалися спеціально бути першими в світі, але найважливіше, що видавши цю книгу на два місяці раніше за росіян, ми перетягнемо на український бік тисячі читачів, які читали «Гаррі Поттера» російською. Таким чином «Гаррі Поттера» можна сміливо вважати великим українізатором. Не секрет, що багато дітей в Україні саме завдяки «Гаррі Поттеру» прилучаються до україномовного читання (Іван МАЛКОВИЧ, із інтерв’ю»).

Дмитро СТУС: Не збиткувалися з Малковича, особливо цього разу: «Ну ти ж не поспішав перші томи видавати, то дай мені десь півроку на останній том...»

В.М.: Та ні, (сміється) шкода було. Він і так, коли почув про росіян, то ходив синьо-зелений... То я його пошкодував. Уже потім колись йому згадаю.

Д.С.: А що з «Хроніками Нарнії»? Пам’ятаю, що перша книга вийшла...

В.М.: З «Хроніками Нарнії» взагалі цікава історія. Тоді Малкович крутив носом, а потім почався Поттер, і ми всі забули про «Хроніки...». І згадали, коли виявилося, що одне львівське видавництво видало кілька книжок. Вони тоді навіть зі мною контактували, бо хотіли, щоб я продовжував працювати над перекладом (довідалися в якомусь інтерв’ю, що я перекладав). Правда потім з’ясувалося, що в них якісь проблеми з авторськими правами. Тому Малкович вирішив видавати «Хроніки…» (особливо, коли довідалися, що мав виходити фільм). Малкович вів переговори, все йшло успішно, але невдовзі прийшла відповідь, що власники прав чомусь обрали інше видавництво – «Проспект» із Дніпропетровська.

Ю.П.: Виходить, що Ви кілька років жили Гаррі Поттером: спочатку шукали видавців, потім перекладали... Чи вплинула книга на Вас, Вашу родину, Ваш ритм життя?

В.М.: Звичайно. Особливо останні книжки, бо вони дуже товсті – 600–800 сторінок. Цього разу в мене пішло 40 днів на переклад. Перед тим так само – десь півтора місяці. То дуже впливає, бо коли день і ніч сидиш за перекладом, зрозуміло, що не звертаєш уваги на родину. Особливо було важко зараз, бо в нас двоє малих дітей. Але то така справа. Маєш перемагати.

Ю.П.: А наскільки малі? Читають «Гаррі Поттера»?

В.М.: Ще ні, бо мають тільки два рочки. Хіба що обкладинку розглядають.

Гаррі Поттер – загальні відомості

Ім’я: Гаррі Джеймс Поттер (середнє ім’я отримав на честь батька, Джеймса Поттера).

Дата народження: 31 липня 1980 р.

Батьки: Джеймс Поттер і Лілі Еванс Поттер.

Дружина: Джіневра(Джіні) Поттер (народженна Візлі).

Діти: сини – Джеймс і Албус Северус, донька – Лілі.

Тілобудова: невисокий і худий.

Особливі прикмети: шрам у вигляді блискавки на лобі.

Незвичайні можливості: чарівник, володіє парселмовою (мовою змій).

Освіта: навчаеться в Гоґвортсі (1991–1996).

Гуртожиток: Ґрифіндор.

Улюблений предмет: захист від темних мистецтв.

Спортивні досягнення: ловець (1991–1996) і капітан (1996)Ґрифіндорської команди з квідичу.

Чарівна паличка: гостролист і перо фенікса, 11 дюймів.

Мітла: Німбус–2000 (1991–1993), Вогнеблискавка (1993–...).

Найкращі друзі: Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, Сіріус Блек.

(http://uk.wikipedia.org)

Ю.П.: Гаррі Поттер викликав бум – так звану «гарріпоттероманію». Як Ви гадаєте, кому більше потрібні такі книжки – дітям чи дорослим? Зрозуміло, що «Гаррі Поттер» – це підліткова література. А як щодо інших вікових категорій?

В.М.: Фактично, ця книжка, орієнтована на підлітків. Перші книжки могли читати навіть діти шести-восьми років. А далі романи стають більш похмурими, тяжкими, дорослими. Піднімаються дорослі серйозні теми, філософські питання: смерть, вірність, чесність, любов... Але все ж, ця книжка розрахована на підлітків, хоч і багато дорослих залюбки її читають, причому, навіть інтелектуали. Пам’ятаю, ще ні українського, ні російського перекладу не було, як у Львові до мене підбігала поетеса Маріанна Кіяновська, яка пише інтелектуальну поезію, і з таким захопленням розповідала: «“Гаррі Поттер”… Я за ніч прочитала...» Так що трапляється, що часом такі книги захоплюють не тільки дітей. Хоча багато інших дорослих ставляться скептично. Але все ж «Гаррі Поттер» безперечно має величезний успіх, який прийшов, до речі, абсолютно несподівано для самої авторки і її видавців. Бо коли вона написала першу книжку, то, як і я, довго й нудно шукала видавців. І ніхто не виявляв інтересу. Коли ж нарешті видавництво «Блумсбері» в Англії погодилося видати першу книгу, тираж був досить таки мізерний – український – пару тисяч. Потім Джоан Ролінґ написала другу книжку. Перша потрошку продавалася, але видавець постійно рекомендував Джоан: «Шукай собі постійну роботу, бо з дитячими книжками ти ніколи в житті не виживеш». Так що бум «поттерроманії» став несподіваним для всіх. Але треба визнати, що Джоан Ролінґ – майстер белетристики, вміє так зав’язати сюжет, щоб він постійно тримав у напрузі читача, особливо підліткового віку. Але все ж її майстерність не є абсолютною несподіванкою, бо англійська проза має величезну літературну школу. Та ж фентезі – твори Льюїса Керрола, Толкієна – істотно вплинула на формування літератури. А коли є традиція, є від чого відштовхуватися.

Д.С.: Ви сказали, що успіх був несподіваний для самої авторки. Але ж про «Гаррі Поттера» говорять власне не як по літературу, а як про проект, складовою якого є реклама, медійні продукти...

В.М.: Так і є. Але це сталося вже після того, як книжка завоювала популярність сама по собі – десь після другої книжки.

Д.С.: А звідки почався бум популярності? З Британії чи з інших країн?

В.М.: Почалася з Британії. Там книга була видана мізерним, як для них, накладом. Хоча дитячі книжки, як з’ясувалося, там мають досить маленький наклад – десь п’ять тисяч. Так, як у нас видають україномовну літературу. А справжня розкрутка і популярність почалася, коли американські видавництва викупили права на розповсюдження книги в Північній Америці. Тоді Джоан Ролінґ отримала такий гонорар (як пізніше вона розповідала в якомусь інтерв’ю), що мало не впала. І з того часу вже американці почали робити проект – в їхньому стилі – реклама, ляльки, фільми... А потому закрутилася машина, яку зараз, як бачите, важко зупинити. Та все ж, перша зацікавленість почалася не через рекламу – книжка захоплювала, й тому діти почали її читати. Важливий також ще один момент, що відрізняє цю книгу від інших типових проектів – різних серіалів, фільмів... Коли виходить якийсь блокбастер і має гучну популярність, терміново пишуть його продовження – другу серію, третю... І так доки не спаде інтерес. Тому кожна серія, звичайно, чим далі, тим гірша. З «Гаррі Поттером» по-іншому. Джоан Ролінґ їхала поїздом із Манчестера до Лондона, дивилася у вікно і їй раптом уявився весь сюжет, усі сім книжок. Тому вона писала не так, що «хай буде перша книжка, а потім буде видно». Вона писала книгу, яка складається з семи частин. У Джоан Ролінґ відразу був продуманий сюжет, а потім кілька років вона то все виписувала. Але від початку до кінця у неї була ідея однієї великої книги. Саме тому романи продовжували тримати всіх у напрузі й читачі чекали, чим усе закінчиться, які будуть остаточні відповіді на всі запитання. І часом виходило, що в деякі фрази, мовлені в перших книгах, у сьомій авторка вкладала зовсім інший зміст. Тому саме продуманістю сюжету ця книга й відрізняється від інших комерційних проектів.

Ю.П.: Давайте поговоримо про фільм і про книгу. «Гаррі Поттер та Орден Фенікса» – п’ятий фільм поттеріани – уперше йшов у кінотеатрах українською мовою. Чи були Ви причетні до його перекладу? Можливо, перекладачі фільму контактували з Вами? Як відомо, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» володіє правами на переклад книг про Поттера українською мовою. Це право поширюється на фільми?

В.М.: Я до цього фільму не мав жодного відношення. Хоча зараз багато займаюся дублюванням, редагую фільми… Переклад цього «Гаррі Поттера» зробив Олекса Негребецький, який редагував принаймні останні три книжки про Поттера. Так що він був у контексті. Бо я, власне, переживав за переклад. Цей фільм я ще не встиг подивитися, оскільки не мав часу, а Малкович дивився – казав, що дещо йому не сподобалося. Наприклад, погано підібрані голоси дітей для озвучення, деякі місця інакше перекладені... Але, принаймні, Олекса знав, про що йдеться, «Гаррі Поттер» не був йому чужий. Тому Малковичу фільм більш-менш сподобався.

Ю.П.: Маю до Вас ще одне запитання про казки для дорослих. Ви також перекладали Коельо. Як Ви контактуєте з цими текстами? Звичайно, це інший переклад, оскільки це вже не казки для дітей. Але мені здається, що загалом ці тексти в чомусь схожі. Прочитавши кілька книг Коельо, я побачила в них казковість…

В.М.: Так, казки для дітей і романи Коельо досить близькі за загальним колоритом, настроєм. Коельо пише досить простою, дитинячою, в позитивному значенні цього слова, мовою (хоча дехто саме за це його й критикує). І тому коли я вперше зіштовхнувся з його «Алхіміком» (одна знайома мені давно радила почитати), з цікавістю перечитав.

Ю.П.: Це була перша книга Коельо?

В.М.: Перша, яку я переклав (відомо, що це його не перша, але найвідоміша книга). Спочатку я почав перекладати сам для себе, не знаючи, хто видасть. Книга перекладалася легко і приємно. Власне, в ній є якась «маленькопринцевість» – вона подібна до твору Сент-Екзюпері. І це спостерігається не тільки в «Алхіміку», а й в інших творах Коельо (не у всіх). Знаєте, в є мене своя методика перекладання. Винток – «Алхімік», якого я прочитав, а потім почав перекладати. А так, щоб самого себе зацікавити, я наперед ніколи не читаю книжки. Хіба що беру перші дві сторінки, пробую перекласти – ніби відчуваю, чи текст мене втягує, чи дозволяє мені ввійти і чи мені він подобається. Якщо на інтуїтивному рівні відчую, що так, що текст іде плавно і легко, перекладаю далі. Якщо ж ні, то відмовляюся від книжки. Але наперед не читаю – щоб мені не було нудно. За гороскопом я Близнюк, тому дуже швидко знуджуюсь. І якщо наперед знатиму, що буде далі, шукатиму собі інше заняття. Коли ж є інтрига, працюється швидше.

Ю.П.: Скільки книг Коельо Ви вже переклали?

В.М.: Я переклав і видав у львівській «Класиці» три книжки: «Алхімік», «Вероніка вирішує померти» і «Чорт і панна Прим». А потім права на видання його книг українською мовою перекупила «Софія». Це видавництво мало зі мною переговори, зокрема, щодо перевидання «Алхіміка». І мало переговори з видавництвом «Класика», бо їм частково належали права на переклад. Певно, вони там щось не узгодили, бо потім я бачив, що «Софія» видала „Алхіміка” Коельо в перекладі з російської. Мабуть, дуже поспішали. Але тепер вони вже своїх перекладачів використовують. І хоча в моєму перекладі вийшло лише три книжки, думаю, так навіть добре, адже, як і в випадку з «Гаррі Поттером», коли я починав перекладати «Алхіміка», в Україні про Коельо ніхто не знав. Я тоді всіх розпитував: Малковича, Андруховича, Рябчука… Ніхто не знав. Коли ж «Алхімік» вийшов, його так само ніхто не купував. Як українською, так і російською (бо російський переклад уже був). А вже потім почалася розкрутка, популярність, він приїхав в Україну... І тоді всі почали говорити, що Морозов собі вибирає то, що комерційне, що він усе наперед продумав. Але ж тепер, коли Коельо популярний, я його книг не перекладаю. Так що без претензій.

Д.С.: Кого Ви тепер хочете перекладати? Щоб ми знали, хто ж стане комерційним.

В.М.: Е-е-е (сміється), не скажу. Взагалі, це діло важко вгадати. От «Гаррі Поттер» – це абсолютно унікальне явище, як «Бітлз» – єдині й неповторні.

Ю.П.: Якби Ви знали наперед, що буде такий ажіотаж, однак би почали перекладати «Гаррі Поттера»?

В.М.: З «Гаррі Поттером» у мене була інша ідея – ідея українізувати Схід України. І певною мірою вона втілилася. Бо коли п’ята-шоста книга (сподіваюся, так буде і з сьомою) вийшла раніше за російську, набагато більше людей купили нашого «Гаррі Поттера».

Ю.П.: Відсоток тих, що читають українською, більший. Оглянувши форуми, я в цьому переконалася. Навіть російськомовні часто говорять: «Українською краще. Ми читаємо українською». А коли ж український переклад з’являється раніше…

В.М.: Так, таких випадків багато. Малковичу часто приходять листи, в яких російськомовні читачі повідомляють, що вони в захваті, що читають тільки українською. Але зрозуміло, що все вийшло не в тій мірі, як я мріяв. Повної українізації не відбулося.

Якою мовою Ви читали «Гаррі Поттера»?

тільки українською – 38,33%;

російською – 29,81%;

українською і російською – 21,21%;

в оригіналі – 10,65%

(дані з сайту «Українського фан-клубу Гаррі Поттера» – www.hpclub.com.ua – станом на 26.09.2007).

Ю.П.: Якби почали раніше, може б і вийшло… Скажіть, кого Ви ще перекладали або перекладаєте?

В.М.: Перекладав деякі книги з соціології, політології. Скажімо, для видавництва «Критика» «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсена. Ця книга присвячена націоналізму. Також деякі дитячі книжки для «Видавництва старого Лева». Наприклад, Джеремі Стронґа, англійського письменника-гумориста. Ще був Роальд Дал – то вже класика дитячої і підліткової англійської літератури – «Чарлі і шоколадна фабрика», «Матильда». А от зараз у портфелі Малковича вже лежить «Джеймс і гігантський персик». Малкович хотів видати цю книгу до «Поттера», але не встиг. Так що після «Поттера» вийде третя книжка Роальда Дала. Раніше цей автор так само не перекладався українською, хоча і є абсолютним класиком дитячої літератури. Дорослим книги Дала також подобаються – в нього такий дорослий чорний гумор… А що далі – побачимо.

Д.С.: А Вам самому що цікавіше перекладати? Дитячу, дорослу літературу, соціологію?

В.М.: Головне, щоб книга була цікава, щоб мені самому було цікаво читати і перекладати її. Наприклад, якось мені дали на переклад Саїда. Але текст якось не пішов – було тяжко, важко… Тому я відмовився. Так що тексти я підбираю інтуїтивно. І не обов’язково то має бути дитяча чи доросла література. Хоча дитячі книжки мені певною мірою легше перекладати (хоч і кажуть, що дитяча література складніша, ніж доросла). Принаймні, поки що.

Ю.П.: А не здитиніли за період «Гаррі Поттера»?

В.М.: Мабуть, дуже. Старечий маразм і т.д.

Д.С.: І що, співати перестали?

В.М.: Ще не перестав. От у суботу співатиму на вечорі пам’яті Грицька Чубая (Розмова відбулася напередодні Форуму видавців у Львові, в рамках якого й відбувся вечір. – КРу). Продовжую записувати новий альбом пісень Костя Москальця. Але ясно, що працюю дещо уривчасто, вряди-годи.

Д.С.: А можна про цей альбом трохи детальніше? Це на його вірші?

В.М.: І вірші, і музика його. Кость мені награє на гітару мелодію, дає текст, а я вже роблю аранжування і запис. Так було з нашим попереднім альбомом «Треба встати й вийти». Новий альбом буде ніби продовженням попереднього й називатиметься «Армія світла». З цим альбомом вийшла цікава історія. Костику спочатку приснилася чи уявилася його обкладинка і назва. Він навіть мені її описав. А перед цим останньою піснею, яку він написав, була «Остання зима» з альбому «Треба встати й вийти». Так я боявся, щоб він собі не наврочив, щоб то насправді не була його остання зима – після того він за два роки ні одної пісні не написав. А тут, коли йому уявився новий альбом, я сказав, що далі елементарно: альбом є, назва є, залишилося тільки написати пісні. Він уже написав багато пісень, навіть є змога вибирати – не все піде в альбом. Дещо ми вже записали у студії. Так що потроху, не поспішаючи (бо не дуже в мене й часу було), але альбом пишеться. Сподіваюся, скоро вийде.

Д.С.: А не було ідеї щось зробити для малих діток?

В.М.: Та є, і не тільки є. Мало того, моя дружина постійно мене до цього підштовхує. Ми навіть говорили з Тарасом Чубаєм на цю тему, думали щось таке видати. У нього зараз мала Мелася, а в жовтні має народитися ще одна дитина. Так що може справді щось разом зробимо. Але то ще неконкретизовані задуми.

Д.С.: Існує чимало казок, мандрівних сюжетів... А як Ви ставитеся до казок? Ваше  ж «Не журись!» теж було своєрідною казкою. З більш щасливим чи з менш щасливим кінцем, але той феномен був таки казковим.

У 1988 р. у Львові відкрився театр-кабаре «Не журись!», в якому авторські пісні поєднувалися з гострою політичною сатирою. У своїх музично-театралізованих виставах артисти театру дошкульно критикували й висміювали тогочасну комуністичну владу, чим значно сприяли піднесенню національної свідомості в Україні напередодні незалежності. Театр представляв глядачам пісні, заборонені совєтським режимом, а 5 жовтня 1989 р. вперше виконав публічно, зі сцени Львівської філармонії, заборонений тоді національний гімн «Ще не вмерла Україна» (під час вистави «Повіяв вітер степовий») (www.victormorozov.com).

В.М.: Так. Мені взагалі подобається спонтанність, непродуманість наперед. Я за натурою не дуже люблю наперед планувати, роздумувати. Я люблю ті речі, які відбуваються несподівано. Так, як несподівано спав на думку «Гаррі Поттер» Джоан Ролінґ. Це мені набагато ближче, ніж сидіти й продумувати схеми. З тим же «Не журись!» вийшло так само – ансамбль створився абсолютно спонтанно. Він не був кимось задуманий, передбачений… Так було і з назвою. Наприкінці 1980-х, коли почалися всілякі мітинги, з’явилися барди, всі щось співали, у Львові відбувався один із таких концертів. Співали Тарас Чубай, Кость Москалець, Андрій Панчишин, ще там хтось. Був Юрко Винничук, щось розповідав. І от, стоїть він біля сцени, а хтось до нього підходить і запитує: «Що то за група?» (То, звичайно, була не група – просто виступали співаки.) А Юрко взяв і бовкнув: «Не журись!». Так і пішло. А потім виявилося, що він не просто так бовкнув, бо, як пізніше з’ясувалося, після війни – десь кінець 1940-х – початок 1950-х років – існував у Львові джаз-оркестр «Не журись!». Він був цікавий тим, що його учасники першими почали пробувати співати українською (тоді у Львові були різні оркестри, але вони співали польською мовою). За це джаз-бендівці навіть постраждали, бо потім їх назвали націоналістами, в Сибір декого заслали. Коли ми то все довідалися, то знайшли учасників колишнього «Не журись!» – стареньких дідусів, що показали нам фотографії оркестру (ми навіть спільний фотоальбом собі зробили). Зараз театр-кабаре «Не журись!» і далі ще існує – є офіс, там сидить директор, час від часу ми влаштовуємо якісь концерти, збірні солянки. Але ясно, що то вже не те, що було. Бо справжнє «Не журись!» проіснувало недовго.

Д.С.: І ще про казку. Чим для Вас є казка, сюжет, фантастичні світи?

В.М.: Кожна казка – це своєрідний код, в якому зашифровані певні таємні знання, що передавалися з покоління в покоління – як вишиванка, писанка, як будь-яка національна символіка, зрештою, як Біблія. І крім поверхового сюжету – явного, доступного – в ній зашифровано потаємний сенс, який треба розгадати і який не можна витлумачити буквально. Тому казки мають величезне значення, вони передають таємницю, яку з часом можна буде по-справжньому розгадати, щоб зрозуміти, хто ми такі, звідки прийшли. Крім того, будь-яка казка – це тимчасовий вихід із тої буденної сірятини, яка нас оточує, це ознака, що існують якісь паралельні світи – невідомо де, невідомо як. У останньому «Гаррі Поттері» є такий момент: Гаррі Поттера вбивають, він опиняється в іншому світі, в потойбіччі, й зустрічається там із покійним директором школи чарів і чаклунства Албусом Дамблдором. І коли Гаррі вже має повертатися назад, він запитує Албуса: «Скажіть, це все справжнє, чи відбувається лише в моїй голові?» А той каже: «Авжеж, Гаррі, це відбувається в твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?» Те саме і з казками. Вони доводять, що крім нашого плаского сірого виміру, є ще інший – кольоровий.

Ю.П.: А які казки люблять Ваші малі? У них, певно, вже є якісь улюблені казки.

В.М.: Звичайно. Вони вже деякі навіть можуть переповісти. Але такі, простенькі: «Курочка ряба», «Колобок», «Рукавичка»… Їх ми з дружиною мусимо на ніч по кілька разів переказувати. Причому, буває запитуєш: «Яку казку розповісти?» А вони: «Дід і баба». І ти мусиш здогадатися, що ж це за казка (бо всі починаються словами «Жили собі дід і баба»). Коли ж не здогадаєшся, вони дуже ображаються. «Ми ж сказали: “Дід і баба”». Але в однієї доньки, ми впевнені, буде улюбленою казка про Царівну-жабу. Бо їй дуже подобаються іграшки-жаби. Вона всюди їх підбирає.

Ю.П.: Тоді й до «Гаррі Поттера» колись дійдуть…

Д.С.: Скажіть, озираючись назад, своє життя з казкою не ототожнюєте? Бо було ж ніби все: і падали, і піднімалися, і пік популярності, і пройти по Львову не могли. А зараз уже мало хто пізнає, я майже певен.

В.М.: Так, звичайно. Але, певно, відчуття казковості в тому має й полягати (принаймні, я так намагаюся ставитися до життя), щоб особливо не перейматися ні злетами, ні падіннями. Бо це така гра – гра в бісер.

Д.С.: А озиратися не буває страшно?

В.М.: А чому має бути страшно?

Д.С.: Багато всього залишилося. Змінилося фактично дві епохи: відійшла совєцька, відійшла епоха свободи перебудовчої і зараз ми ніби знову будуємо якусь державу. У Вас втрат більше, ніж у мене, але ж надто багато друзів ми поховали…

В.М.: То вже інше питання. Чим далі з віком, тим краще розумієш, що живеш, постійно прощаючись із близькими людьми і друзями. І єдине, що втішає чи, принаймні, допомагає змиритися, що іноді трапляються такі моменти, коли відчуваєш (знову ж таки, як у «Поттері» – він ще мене не відпускає) – усі вони просто пішли далі. Вони не зникнули, вони продовжили свій шлях, і сподіваюся, що нам вдасться з ними десь там перестрітися. Тим більше, що дехто мені заборгував. Скажімо, якось нас із покійним Сашком Кривенком запросили в Могилянку на зустріч зі студентами. Щось було пов’язано з теорією успіху в Україні. А він десь поспішав, тому попросив мене: «Давай я виступлю швидше, а потім ти. З мене пиво». Я сказав: «Окей». Він закінчив свою розповідь і побіг. І того вечора його не стало. І я пам’ятаю його останні слова: «З мене пиво», і сподіваюся, що він десь колись щось виставить.

Д.С.: Давайте тепер поговоримо про Ваші літературні смаки й уподобання. Що в українській і світовій літературі Вас зацікавлює? Бо я так зрозумів, що Ви ставитеся до перекладацької діяльності, в першу чергу, як людина, якій цікаво, а економічна складова хоч і присутня, але далеко не головна для Вас.

В.М.: У принципі так. Мені якось вдавалося не потрапляти в ситуації, коли економічна складова була б важливішою. Бо то складно, коли мусиш працювати. Надіюсь, що і далі працюватиму за настроєм, а не з примусу. А щодо літературних уподобань… Одна проблема, що через ті всі поттери й таке інше мав менше часу на читання. Тому зараз дома лежить купа цікавих книжок, які я хочу перечитати. З українських авторів мені доволі близький Андрухович. Але, можливо, це тому, що з ним я познайомився, коли він ще нікому не був відомим. Ми здибáлися з ним у різноманітних майстернях художників, пили вино. Він мені розповідав вірші, які щойно написав. Природно, що він згадав мене у «Таємниці»… Так що мені іноді важко об’єктивно судити, бо дуже багато суб’єктивного. Мені подобаються тексти тих письменників, яких я близько знаю: поезія Герасим’юка (але, знову ж таки, я знаю його стільки літ), твори Жадана (але і його я знаю, відколи Сергій практично нікому не був відомий)… Із Жаданом була одна цікава історія. Якось він приїздив із Харкова до Львова – в нас був якийсь поетично-музичний вечір. Сергій виступав, я кілька пісень співав. Не пам’ятаю, чи ми тоді познайомилися. Скоріше всього, що ні. А потім наступна зустріч була в Торонто, куди він приїжджав разом зі «Смолоскипом» (була організована поїздка молодих талантів). Ми прийшли на той вечір, я купив якусь книжку його поезій. Вирішив з ним познайомитися. Підійшов: «Я – Віктор Морозов…» А він: «Я знаю. Я був у Львові на виступі». А він тоді вже добряче набрався. Не знаю, хто його в Торонто пригощав, але від нього такою самогонярою штиняло… Він мені тоді книжку підписав. Щось таке: «Товаріщу Морозову, моєму улюбленому співаку –прівєт з Харкова». І з того часу в нас зав’язалися вже ближчі стосунки. Ще подобається поезія Лишеги. Але, знову ж, ми з ним у часи університету жили в одній кімнаті. Тому й виходить, що мені подобається творчість близьких людей. А от із закордонних, враховуючи, що там уже близьких менше, надзвичайно цікава творчість Германа Гессе. Ми переписуємося з Костем Москальцем, і він називає себе Степовим Вовком, а я саксофоністом Пабло…

Д.С.: Ви знайомі з Коельо, хай віддалено, але знайомі. Це людина, яка нібито вхопила жар-птицю успіху за хвоста. Чогот  бракує нашим авторам, щоб ухопити? Чи проблема лише у відсутності традицій, поверховості сюжетів, імперському тиску, чи все-таки бракує особистостей?

В.М.: Мені здається, дуже важливо мати якісні переклади на англійську мову – щоб тексти пішли у світ. Той же Коельо спочатку видав «Алхіміка» бразильсько-португальською мовою мізерним накладом. І книгу ніхто не купував, бо у Бразилії книжок не читають. Аж поки якомусь американському полковнику у відставці, який знав португальську мову, книга випадково не потрапила до рук, і він не вирішив перекласти її англійською. І аж тоді Коельо завоював популярність. Скажімо, Андруховича зараз добре перекладають німецькою мовою, він дуже популярний у Німеччині. Так, одному зі співробітників моєї дружини – німцю – добре відомі тексти Андруховича завдяки якісним перекладам, якісній розкрутці. Причому, це звичайна, далека від літератури людина. Якби того ж Андруховича якісно переклали англійською мовою і зробили добру рекламу, думаю, що це було б за популярністю на рівні принаймні Кундери. Не скажу, що на рівні Коельо, бо Коельо – то феномен, він пише дуже доступні, прості твори для масового читача. Його книги – це такі собі літературні шлягери. Але враховуючи популярність Андруховича в Німеччині завдяки перекладам і рекламі, думаю, що серед англійських перекладів його твори зайняли б не менш достойне місце.

Д.С.: Що з недавніх подій, книжок найбільш запам’яталося?

В.М.: Найбільше запам’яталося те, що останнє прочитав. Перед тим, як засісти за «Гаррі Поттера», я прочитав «Таємницю» Андруховича.

Д.С.: А як Вам здається, за що лають «Таємницю»? Що, такий слабий твір?

В.М.: Не знаю. Мені важко об’єктивно сказати, бо я дуже суб’єктивно сприймаю той твір. Для мене то як мої власні спогади. Коли читаю, згадую ті речі, які відбувалися не тільки з ним, але зі мною, або біля мене, або довкола нас. Але мені абсолютно не здається, що це слабкий твір.

Д.С.: Знаєте, я згадую період підйому «Не журись!» і згадую хор людей, які «Не журись!» лаяли. Зараз ми маємо схожу ситуацію з дуже різними людьми – з Андруховичем, Забужко, з Чубаєм. Себе ловлю на тому, що не можу слухати «Океан Ельзи»… Що це за такий український феномен: коли людина досягає успіху, зразу треба її «мочити»?

В.М.: Ну, знаєте, то вже був би не українець, який не заздрив би сусідові. Це типово. Але, чесно кажучи, (бо я оцінюю все з боку естетики) «Океан Ельзи» я також сприймаю неоднозначно. І перш за все через рівень текстів Вакарчука. Вони доволі примітивні. Але я страшенно поважаю його за той успіх, якого він досяг. Завдяки «Океану Ельзи» слухають українські пісні. І на Сході України, і в Москві. Тому, відкидаючи всі заздрощі, я шалено його шаную за просування українського. Знову повертаючись до улюблених авторів, хотів би обов’язково згадати творчість Костя Москальця. Він мені цікавий і як поет, і як прозаїк. Скажімо, його «Вечірній мед». Це, наразі, тетралогія. Три частини вже було видруковано, четверту він якраз пише. Я сподіваюся, що вона вийде окремою книжкою. Це унікальний твір, дуже якісний, але ще не дуже відомий.

Д.С.: А як Вам його «Келія»?

В.М.: Щодо «Келії» можуть бути різні трактування, бо вона часом занадто гнітюча (може він би зараз так і не написав), у ній занадто багато суб’єктивних моментів, забагато мазохізму. Але мені особисто це дуже цікаво, бо я знаю цю людину, мені цікаво, як Кость усе оголює.