Місто, № 48 (288) від 26 листопада 2008 року

 

„Наші з Мотрею донечки довгий час взагалі не знали, що я музикант”

 

Олена Брода

 

Людям властиво змінюватися з плином років. З часом кожен із нас міняє свої уподобання, частково навіть смаки та звички. Незмінним залишається лише бажання смакувати деталі чужого життя, життя відомих людей. Отож про своє життя, цікаві ситуації та екстремальні випадки спеціально для читачів  газети  “Місто” розповів один із найвідоміших українських співаків і композиторів, перекладач і український батько “Гаррі Поттера” та, зрештою, просто цікава особистість Віктор Морозов.

 

Про революцію і перший виступ

 

Моя музична кар’єра розпочалася ще в ранньому віці. У дитинстві батьки віддали мене у музичну школу навчатися грати на фортепіано. Та це мені страшенно не подобалося, довго мучився, вивчаючи усі гами. Зрештою, вигадав, що мені не подобається цей інструмент. Сподівався, що батьки плюнуть на все це і заберуть мене з тієї школи. Та не все так просто, вони виявилися витривалішими, ніж я думав, і віддали мене на інший інструмент — на баян. Це стало для мене  каторгою. Тож одного разу, коли батьків не було в Кременці (саме звідти я родом), скористався ситуацією і наважився на мою першу велику революцію. “Ходити в музичну школу не буду! Кальсони носити не буду!” — сказав я дідові з бабою, після чого років з п’ять не міг чути жодної музичної ноти.

Знову полюбити музику мені допоміг мій брат. Він жив за кордоном і раз на рік приїжджав до Кременця. І от одного разу приїхав і почав наспівувати модні на той час пісні закордонних виконавців, яких я навіть не знав. А він був старший, отже, все, що робив, я копіював. І якщо він наспівує пісні — значить, то дуже добре. Він мені показав, де на радіо можна їх почути. Я почав слухати, захопився і вирішив, що треба самому так спробувати. Знайшов якусь гітару і намагався щось грати. Але ж музику я ненавидів, тому навіть не знав, який стрій має мати гітара. Тож налаштував її так, як відчував, і навчився брати один мажорний акорд. Вибрав пісню, яку можна грати лише на цьому акорді і організував в школі свою групу. Ми відпустили довге волосся, за яке нас потім ганяли та примушували стригтися. І на шкільному концерті ми так мило виходимо, вчителі, мабуть, думали, що зараз буде якась гарна пісня… а ми їм: Wild thing(дика штучка) гучним грубим криком. Ну учні, звісно, були в захваті, просто шаленіли, а у вчителів — паніка. Словом, перший виступ був дуже вдалий.

 

Історія кохання, або Дівчина у третьому ряді

 

Одного разу театр “Не журись!” поїхав з концертною програмою в Канаду. Це було близько дев’ятнадцяти років тому, тож виїхати за кордон було важко. Тим більше нам, адже театр “Не журись!” саме підготував програму стрілецьких пісень “Повіяв вітер степовий”. Ця програма була дуже популярна, адже такого роду пісні були заборонені в ті часи і звучали вперше. Саме у цій програмі ми вперше виконали гімн України, тоді так само заборонений. Для людей це був своєрідний шок, шалений ажіотаж, неможливо було потрапити на концерти.

Концерт пройшов успішно, а після нього була невеличка вечірка. Раптом до мене підійшли мої знайомі, одна мила пара, яку я недавно провів на концерт у Львові, а поряд з ними була вродлива дівчина. І вони кажуть: “Знайомтеся, от це наша донька Мотря”. А я дивлюся на неї і кажу: “О, а я тебе бачив, ти сиділа в третьому ряді”. Вона зблідла, мало не дістала розрив серця. Це її дуже вразило. Ось так почалися наші стосунки. То була доля, адже саме вона так впала мені в око серед тисяч людей. Потім я багато разів про це думав. Щось таке було в її очах, ніби я вже був з нею знайомий раніше.

 

Про Зірку, Квітку і Львів

 

Я переконаний, що кожна нова істота — це зовсім інший світ. Людина сама має відчути, чим хоче займатися, чого досягти у житті. Тому я ніколи нічого не нав’язую, особливо своїм дітям. До прикладу, наші з Мотрею донечки перших два роки життя взагалі не знали, що я музикант. Я не грав їм на гітарі, не співав абсолютно нічого. Але одного разу ми приїхали до Львова, там був день батяра. І тоді в дорозі я вперше поставив їм свій батярський диск. Їм дуже сподобалося, і всю дорогу мусив його ставити, разів десять. Потім був концерт. Дівчатка взагалі були в захваті, коли побачили, що тато вийшов на сцену і всі йому плескають. А після концерту Зірка сказала: “А можна на сцену вийти?”. Вона вийшла, в неї засяяли очі і я подумав: “О-о, на свою голову назвали Зірка”.

Крім того, в мене є ще дві доні, кожна з яких народила мені по внуку і внучці. Тож можу сміливо сказати, що я щасливий батько і дідусь, адже немає більшого щастя в житті, ніж мати хорошу родину.

 

Почав перекладати, щоб налякати друзів

 

Почати перекладати мене спонукав роман “Екзорцист” Пітера Блетті, який я вперше прочитав, будучи на гастролях в Індії. В середині 60-х років цей роман був бестселером, за ним навіть зняли фільм. Але в Радянському Союзі ніде не можна було його знайти. Отож в Індії я зміг подивитися цей фільм, купив роман, перечитав його… Довелося навіть світло включати, бо дуже злякався. І тоді я вирішив позалякувати своїх колег. Переклав усю книгу, дав прочитати товаришам. На душі мені стало легше (не один я боюсь). Згодом вдалося частково надрукувати переклад у київському журналі „Всесвіт”. Це був перший опублікований роман жахів у всьому Радянському Союзі. Так і почалась перекладацька діяльність. Але після того я знову цілком віддався музиці.

 

Знаки

 

Лише через деякий час одна знайома в Торонто дала почитати книжку “Алхімік”  Пауло Коельо. Я перечитав її і мені дуже сподобалося. Тоді почав запитувати у своїх друзів-письменників, що ж то за Коельо такий, але ніхто з них про нього не чув. Це мене ще більше заінтригувало і я почав перекладати цю книгу. Переклав вже близько двадцяти сторінок. А потім приїхав до Львова і мав інтерв’ю, у якому обмовився, що перекладаю Коельо. Коли знову поїхав до Торонто, виявилося, що це інтерв’ю прочитав один видавець, який саме замовив київському перекладачу цю книжку. Він якось вийшов зі мною на контакт. І тут я зрозумів, що це знак, бо в цьому  “Алхіміку” постійно йдеться про знаки. І тоді вирішив трохи зблефувати і досягти свого. Тож коли видавець запитав, чи дійсно я перекладаю і знаю португальську мову, я трохи наплів і сказав, що португальську мову я знаю бездоганно, мало не з молоком матері її всмоктав, хоча знав лише кілька слів, бо читав не оригінал, а англійський переклад книжки. Далі він запитав, на якій стадії моя робота, я сказав, що практично вже закінчую. Ось так прибрехав трішки. Але до цього мене спонукав знак, тож все склалося чудового. Книжка таки вийшла.

Через деякий час я познайомився з Коельо в Москві. Дізнався, що там має бути книжковий ярмарок, і вирішив туди поїхати, щоб познайомитися. Було дуже важко до нього дістатися, хоча і там був певний знак, адже цілком випадково ми поселилися в одному готелі. На неформальній зустрічі ми підійшли до його літературного агента, я представився українським перекладачем Пауло Коельо. Дівчина сказала пару слів, і Коельо повернувся. Підійшов до нас з дружиною, ніби ми сто років знайомі, почав обнімати, цілувати. Вже потім я зрозумів, що це в латиноамериканців такий темперамент. А тоді всі здивовано обернулися, мабуть, думали, хто це там такий приїхав. У Львові, коли він був на форумі видавців, ми мали ще кілька зустрічей. На відкритті цього форуму Коельо стало дуже нудно, з ним ще був мій товариш Іван Малкович. Отож, вони втекли з форуму, і ми зустрілися у закладі, де хтось саме святкував своє день народження. Ми приєдналися до компанії, заспівали пісень, а потім навчили Коельо танцювати танець з хустинкою. Він був просто в захваті. А далі теж вирішив заспівати якусь свою народну пісню. Я взяв гітару, почав підігравати і ось такий в нас вийшов несподіваний дует.

 

Мрія українського батька “Гаррі Поттера”

 

Почати перекладати “Гаррі Поттера” підказала дружина. На той час, коли вийшла перша книжка, в Україні майже не було літератури для дітей підліткового віку, що могла б їх зацікавити. На Заході якраз з’явилася перша книжка “Гаррі Поттера”  і готувався до виходу фільм. І хоч я знав, що ні в Україні, ні в Росії не чули ще про маленького хлопчика-чарівника, був впевнений, що після виходу фільму діти почнуть шукати книжку. Російського перекладу ще не буде, тож якщо я перекладу українською — вони будуть змушені читати українською в Севастополі, в Донецьку, і я, наче чарівник, українізую нашу державу. Але не сталося так, як я собі уявляв. Дуже довго ніхто не наважувався видавати дивну книгу. Коли, нарешті, видали першу частину — російською мовою були вже переклади чотирьох частин, і тому нам довелося їх наздоганяти. Ось так провалилася моя ідея з українізацією. Та ми наздогнали росіян, тож п’ята, шоста та сьома частини вийшли першими в нас. Переклад української мовою останньої, сьомої частини “поттеріади”  взагалі був перший в світі. Певною мірою це зіграло українізаторську роль, бо дуже багато отримали листів від батьків, де розповідають, що після “Гаррі Поттера”  діти почали не просто цікавитися книжками, а, власне, україномовними виданнями. Якась жінка з Миколаєва навіть написала нам, що син прочитав “Гаррі Поттера”, йому дуже сподобалося, а потім підійшов до мами і каже: “Мама, а почему мы не разговариваем на украинском языке?”. Тож певною мірою моя мрія таки збулася. Але, на жаль, не повністю. Поки що Севастополь українською мовою не говорить.