Чаювання з Віктором Морозовим у "Цукерні"Мар"яна САВКА
І, звичайно, щоб розмова була особливо приємною, ми
вирішили її “підсолодити”, завітавши до “Цукерні”, що на Староєврейській.
І не прогадали, бо потрапили у по-домашньому затишну атмосферу сецесійно
удекорованої цукерні, де на нас чекало кілька несподіванок: по-перше, там
звучав віденський вальс, по-друге, нам подали не “меню”, а “стравоспис” з
неймовірно цікавими старовинними назвами печива і десертів (“яблучна
сецесія”, “льочки Шіллера”, “яблука в шляфрочках). І основне – запах!
– Вікторе, ти відчуваєш цей фантастичний запах?
–
Звичайно, так пахне, як у дитинстві.
– А в Канаді є такі кав’ярні?
– Таких взагалі немає. Це трохи інша культура. Там усе більш
прагматично, утилітарно або в сучасному постмодерністському стилі, немає
стилізації під старовину. Хіба що в Квебеку, де багато французів.
– Ти об’їздив цілий світ, а де, на твою думку, найприємніші
кав’ярні?
– Ти питаєш гонорового патріота Львова? Що я можу
відповісти? – тільки у Львові. Хоча, загалом, мені подобаються європейські
кав’ярні. Велика проблема сучасного західного світу – стереотипізація.
Кожне велике місто, особливо у Північній Америці, має ті самі атрибути:
“макдональдс”, однакові будинки, однакові крамниці. З одного боку, ніби й
вигідно людині: вона завжди знає, що де є, але це нецікаво. Навіть у
Канаді щезають маленькі приватні ресторанчики, не витримують конкуренції.
(Господиня “Цукерні” пані Світлана конкуренції не боїться.
Навпаки, вона вважає, що конкуренція не дає спати. І справді, завжди
цікаво навідатися в те затишне і звичне місце, в якому, крім улюбленого
“Віденського струдля”, вам запропонують новинку – скажімо, сирне суфле зі
свіжими полуницями. Бо ж на Галицькому базарі такі соковиті ягоди – хіба ж
можна їх замінити бананами чи помаранчами? А за полуницями підуть вишні, і
пані Світлана нам відкриває таємницю: новинкою сезону буде тортик з
морозива й вишень. Так само з квітами. У “Цукерні” немає традиційно
бундючних троянд, зате який шал літнього різнотрав’я: гвоздички, ромашки,
настурції і, що мене особливо вразило, – справжні річкові лілеї у пласкому
акваріумі!)
– Вікторе, чи твоє теперішнє життя у якихось
засадничих моментах відрізняється від періоду до тридцяти років?
–
Без сумніву. До тридцяти я був типовим лабухом. Моє життя складалося з
постійних гастролей. Я постійно роз’їжджав, якогось часу на зосередження,
заглиблення в себе просто не було. А потім я почав відчувати потребу в
чомусь інакшому. Мені хотілося уникати компаній, суєти, розібратися в собі
самому.
– А що саме допомогло розібратися?
– Ну, багато що
допомагало. Зустріч з цікавими людьми, які, так би мовити, відкривали мені
очі на інший світ. Скажімо, колись ми були в Лаосі і зустрілися там з
одним лаосцем, Раніном, який, до речі, вчився в Україні і за жінку собі
взяв українку. Він розмовляв російською, тому можна було з ним
порозумітися. Він нам багато розповідав про буддизм, про медитацію, про
ченців, які йдуть у джунглі медитувати і настільки випромінюють зі себе
любов, що їх ані змія не вкусить, ані лев не загризе, ані куля не візьме.
Речі для нас незбагненні. Та він і сам казав, мовляв, ви, європейці,
будете з цього сміятися, бо ви цього не можете зрозуміти, а ми не
розуміємо – ми знаємо.
– Може, європейцям, як ментально інакшим,
цього й не треба. Кожен народ має свій Архітвір (про який ідеться у книзі
“Алхімік”), з якого він виростає. Просто людині урбанізованого світу важко
почути голос всередині себе.
– Сучасний урбанізований світ
налаштований на те, щоб людину відволікти від розуміння того, хто вона.
Щоб зрозуміти себе, потрібно знайти час, зосередитись. А коли постійно
тебе закручує у вир проблем – ти можеш робити в цей час важливі речі,
писати книги і т.д., – та насправді це все одно суєта. Для мене і
переклади, і якась інша робота все ж деякою мірою заважає зрозуміти до
кінця, хто я. Хоча я майже підступився до цього розуміння, але, щоб іти
далі, щоб відділити себе справжнього від того одягу, від скафандру (бо ж
ми ходимо у скафандрах – навколо затруєне середовище), треба лише
зрозуміти, хто ти такий і звідки ти прийшов. І тоді ти зрозумієш, яке твоє
місце тут і куди тобі йти далі. Намагатися очищати себе від намулу, який
набрався за життя, – і через очищення прийдеш до суті.
– Це і є
алхімія?
– Це і є алхімія. Так само метали нагрівали, очищали, щоб
дістати золото. Так і ми мусимо очищати свою суть, що є любов. Золото –
символ любові, Бог – то є любов, все сходиться.
– А страждання?
– Метали переплавляються у вогні, метал страждає. Щоб
перетворитися в золото, треба перейти через страждання, через
випробування, які можуть бути дуже суворі, можна їх і не витримати.
– Книга Пауло Коельо побудована на символах, легендах, притчах.
Але ж існує небезпека буквального трактування символів.
– Я
погоджуюся. Взагалі, дорога до себе, до істин – це завжди небезпечно. Це
дорога випробувань, пошуків самого себе і дорога помилок. Без помилок
неможливо нічого знайти.
– Може, ця книга писана заради того, щоб
сказати читачеві: спробуй, ризикни.
– Можливо. Таке враження, що
зараз настає час, коли з’являється надія на те, що принаймні якась частина
людей дозріла до розуміння якихось таємниць, містерій, істин. Про це
говорять тисячоліттями всі релігії і всі мудреці. Про це можна сказати
лише мовою притч, легенд. У східних релігіях завжди існувало поняття
вчителя чи гуру, який мусить передавати знання учневі, часом у незвичайний
спосіб. Наприклад, я колись читав про одного дзен-буддиста, що він одного
разу вдарив котрогось учня паличкою – і той зрозумів. Потаємні речі
неможливо передати засобами людської мови, бо вона все спрощує і робить
одновимірним. Тому я думаю, що маги і мудреці зберігали свої знання в
таємниці від людей. То було лише для вибраних, для ініційованих, бо
вважалося, що люди ще не готові до сприйняття цих знань, їм можна було
давати лише спрощені, інтерпретовані варіанти. А зараз, мені здається,
настає час, коли нарешті людям ці знання відкриваються, і хто готовий
сприйняти їх, той сприйме, а хто ні – той, на жаль, може залишитися на
узбіччі, бо існує багато теорій, що людство входить у ту стадію розвитку,
коли з людини буде утворюватися нова сутність.
– Досконаліша
людина?
– Досконаліша. Тобто щось зовсім інше. Насінина помирає,
але з неї виростає квітка. Так само з лялечки випурхує метелик. А хтось,
хто не збагнув мови символів у глибині себе, той залишається мертвим
насінням і мертвою лялечкою. Це і є алхімія. Перетворення, переродження
металів у свою вищу сутність – золото, і людини в її вищу сутність. Суть у
тому, щоб перетворити себе в те алхімічне золото.
– Тут існує одна
небезпека, зокрема, якщо говорити про книгу Коельо. Дуже тонка межа між
сповідуванням цих ідей і профанацією. Боюся, що в “Алхіміку” іде нависання
над цією межею. По-перше, насторожує масовість: роман став бестселером.
– Мушу тобі сказати, що сам Коельо не думав писати бестселер. До
того, як почати писати, він був пов’язаний із рок-музикою, що мене
особливо заінтригувало. Ми з ним майже одного віку (Коельо трохи старший
за мене), він писав тексти до пісень і думав присвятити своє життя музиці.
І навіть один час мав пропозицію працювати на одній поважній фірмі, був
дуже задоволений, що почне займатися солідною роботою. І раптом телефонний
дзвінок – і йому кажуть, що все поламалося. Для нього це було страшним
ударом, він був у глибокій депресії. І тоді один із його вчителів сказав
йому: ти мусиш написати книгу, доступною мовою, зрозуміло. Він почав
відмовлятися: мій шлях зовсім не той. Взагалі, писати в Бразилії книги –
неприбуткова справа. Тобто він абсолютно не сподівався, що ця книга стане
світовим бестселером (очевидно, за рахунок перекладу англійською). В
інтерв’ю з Вірою Вовк я читав, нібито він гроші загрібає, що він
спеціально для цього пише. Мені здається, вона помиляється: не було в його
задумі зробити маскультову книжку на містичні темки.
– Цікаво,
чому “Алхімік” отримав таку шалену популярність?
– Бог його знає.
Можливо, виникла потреба в цій книзі. Багато людей, особливо на Заході,
почуває порожнечу: скільки би вони не мали будинків, авт – нічим її не
можуть заповнити. А вона наростає. З’являється потреба відчути, для чого
людина дійсно живе.
– А ти особисто відчуваєш свою спорідненість
із юнаком Сантьяго, який все покинув і пішов за мрією?
– Мабуть.
Якщо пам’ятаєш, причиною того, що ця книга вийшла у Львові, була наша з
тобою розмова. Це так само містичний збіг. Я ж почав перекладати цього
“Алхіміка” просто так, для себе, не дбаючи про те, чи буде вона
надрукована. Ця книжечка припала мені до душі. Може, тому, що моє життя –
це вічна дорога, в цьому моя близькість до Сантьяго. Постійний пошук себе,
постійна подорож світом і в собі. Якби не внутрішня потреба її перекласти
(тим паче, мені хотілося, щоб в Україні її прочитали), то нічого б не
було.
– Це перша твоя перекладна книжка?
– Книга перша. Я
робив окремі переклади, друкував у “Всесвіті”, але книжка є першою.
– Ви з Пауло Коельо обоє мандруєте світами, могли би колись і
перетнутися.
– Так, я, власне, думав, що зустрінемося. Була така
розмова, що його запросять до Львова на презентацію книжки. Але чомусь не
вийшло. Коли була презентація “Класики”, то він перебував десь зовсім
поруч – у Польщі чи Чехії. Сам Коельо, до речі, в якомусь інтерв’ю
розповідав, що завдяки цій книжці має можливість їздити світами і
спілкуватися з людьми. Він дивується, що знаходить стільки людей, близьких
йому за світоглядом.
– Чого бракує у заморських світах?
–
Не вистачає Львова. Взагалі Європи. Ми з Мотрею весь час думаємо про те,
щоб перенестися якщо не в Україну, то кудись до неї поближче, в Європу.
Був задум, що Мотря буде працювати в Києві, тому що її юридична фірма
“Бейкер енд Маккензі” має представництва по цілому світу. Вони займаються
укладанням міжнародних контрактів і т.д. Два роки тому вона вже валізки
складала. Але фірма скорочує свою діяльність, з Україною вже ніхто не хоче
мати справи.
– А доньки гостювали у тебе за океаном?
–
Мар’яна, старша, приїжджала до Америки з театром минулого року і ми їздили
з Мотрею до Нью-Йорка на її виступ. А молодша тут, у Львові, закінчує
школу. Вона була в нас у Торонто, була на нашому з Мотрею весіллі. Зараз
простіше – світ став маленький і тісний. Можеш через Інтернет читати
“Поступ”, знати, що відбувається в “Ляльці”. Я завжди спілкуюся з друзями
через e-mail. Тому не відчуваю себе осторонь.
– Як тобі там, у
Канаді, працюється?
– Я працюю найбільше вдома: займаюся
перекладами, музикою.
– Чи можемо скоро сподіватися нового
альбому?
– Скоро, мабуть, ні. Бо чим далі, тим повільніше я
працюю. Я люблю повільно випрацьовувати, вимальовувати річ, потихеньку,
але щоб потім не було соромно. Не хочу робити будь-як. Принаймні буду
знати, що саме так я хотів.
– Українська еміграція, довоєнна і
повоєнна, жила дуже замкнутим життям, зберігаючи міф України, не пускаючи
у свій світ чуже середовище...
– Українське ґетто. Уже
нью-йоркська група намагалася вирватися з того ґетто. Це проблема велика.
Зрозумілим є намагання штучно законсервувати українське середовище, щоб не
асимілюватися. Тепер процеси асиміляції йдуть повним ходом.
–
Молоді українці за океаном вже не відчувають зв’язку з етнічною
батьківщиною?
– Не всі, звичайно. У молодому поколінні теж є люди,
які підтримують свій український дух і зв’язки з Україною. Але в цілому
зрозуміло, що це занепадає. Бо якщо колись існування українського ґетто
пояснювалося потребою зберегти українські надбання і дух, то зараз, коли
Україна стала незалежною державою, виглядає, що це нікому не потрібно. На
жаль, Україна має дедалі гіршу репутацію у світі – репутацію відсталої
країни, яка втратила свій шанс. Не знати, чи вона ще на щось здобудеться,
бо настільки країна є корумпованою, криміналізованою, неповороткою. Таке
враження, що ніхто вже нічого не хоче міняти, всі вже звикли до цього.
– Oh, my dear Ukraine...
– Oh, my dear Ukraine. My love...
Прикро. Багато розчарованих серед діаспори, які на початках, коли була
ейфорія, вкладали гроші в Україну. Тепер настало розчарування. Майже кожен
серйозно попікся – скажімо, Микола Мороз, який зробив величезний вклад у
розвиток культури України. Перший фестиваль “Червона рута” був ним
практично профінансований. Потім він возив лауреатів фестивалю до Канади,
фінансував “Лебедину зону” Іллєнка. В результаті його надурили, він
залишився ні з чим, усі свої капітали втратив, бо наївно повірив, що тут
щось можна зробити. І таких прикладів маса. Люди з відкритим серцем ішли
на допомогу, але постраждали за це.
– А тепер, повертаючись до
нашої розмови про шлях до себе: знаючи, що майже у всіх сферах нашого
життя чиниться несправедливість, намагаючись якось втриматися і вижити, –
як при цьому всьому дослухатися до себе, жити в стані гармонії і любові до
світу?
– Але я не бачу іншого виходу, попри все, що навколо
діється, єдиний шлях – не ставати самому таким, не забруднювати себе і
підтримувати внутрішню чистоту.
– У мене таке враження, що тут, у
Львові, ми так само перебуваємо у діаспорі, маємо як свою особисту легенду
міф України, а навколо – чужий світ.
– Знаєш, Діоген колись зі
свічкою ходив і шукав людину. Треба і нам ходити й шукати людину, не
втрачаючи при цьому себе. Повертаючись до алхімії: якщо ти себе перетвориш
у золото, то неминуче це вплине ще на когось. Не втратити себе, незважаючи
ні на що, – і цим вплинути на інших.
Коли у вівторок вранці Віктор
покинув Львів, щоб знову повернутися, я ще не знала, що за два дні у нього
ювілей, а спокійно готувала собі матеріал до друку. Аж відкриваю
четверговий “Поступ” – і бачу в календарі, що 15 червня, тобто вчора, йому
виповнилося п’ятдесят. Отак це інтерв’ю несподівано стало ювілейним – і
хто після цього скаже, що це не знак? Щасливих тобі мандрівок, Вікторе, і
ясного світла над шляхом!
|
|