Але, опинившись поруч із ним, попри те, що всі вже розуміли неминучість його відходу, попри те, що тінь кістлявої долоні вже торкалася його чола, попри те, що в кімнаті, крім нас двох, нікого не було й ніхто не заважав мені здійснити мій задум, я не зумів цього зробити. Я не наважився заговорити про смерть, нехай навіть ілюзорну, з людиною, яка кожною миттю свого життя, кожним жестом і жартом завжди, здавалося б, підкреслювала свою погорду до неї, свою зневагу й ігнорування. Його усього переповнювала жадоба до п’янкого й повноцінного перебування Тут, серед людей, рослин і неба, він до останньої миті не міг змиритися з тим, що хвороба його переможе, й усе ділився з нами найближчими планами – написати спогади про німецькі й сталінські табори, зіграти нову роль у театрі, виростити якийсь чудернацький овоч із отриманого з Канади насіння… Як міг я руйнувати ці солодкі міражі своїм недоречним буддистським базіканням про якісь потойбічні химери? Як міг я просторікувати про всілякі переходи й трансформації у світі тіней людині, котра не мислила себе поза друзями й сміхом, поза сценою й грою, поза життям? Як я міг позбавити її нехай і оманливої, але ж надії на те, що все обійдеться, хвороба відступить, якось воно та й буде…?

Тому то подумки я попрощався з п.Богданом, а вголос підбадьорливо сказав, що все буде гаразд, побажав видужувати й пішов. Через день його не стало. А ще через день, уже біля тіла покійного, я довідався від його землячки з Луцька, що він якось звернувся до неї з проханням викопати біля рідної хати жменьку землі й привезти до Львова на похорон, до якого, за його словами, недовго вже й лишилося. То ж він знав усе. Все знав і ні від чого не тікав – ані від долі, ні від смерті, ні від життя. Просто це було те знання, про яке мовчать, яке не виголошують марно, яке взагалі, мабуть, не висловити жодними словами, бо назва йому – мудрість. Лише справжні мудреці й маги з такою дитинною безтурботністю ставляться до найсуворіших життєвих випробувань (а п. Богдан випив свою гірку чашу до дна… як, треба додати, й безліч інших, солодших чаш і келихів), лише вони вміють перетворити наші понурі екзистенційні будні у феєричний карнавал сміху, підколок, містифікацій і гри, терпляче очікуючи, коли ж ми, нарешті, второпаємо такі прості й такі незбагненні шекспірівські слова: “Цей світ – театр, а ми у нім – актори”.

Отож, не дивно, що й сам Кох був актором, блискучим і неперевершеним, особливо у комедійних своїх перевтіленнях, та найголовнішим є те, що його акторство не обмежилося сценою театру, бо справжньою кохівською сценою, справжнім кохівським театром став увесь Цей світ, а все його життя перетворилось у дотепну, яскраву, часами жорстку, часами егоїстичну, але незмінно талановиту й радісну гру. А всю недоречність моїх намагань навчити мудреця, як йому поводитись “поза лаштунками”, він, мабуть, найкраще продемонстрував під час власного похорону, коли труна з його колишнім тілом зненацька вистрибнула з рук розгублених грабарів, пірнувши до ями зовсім не так, як передбачалося згідно з сумним ритуалом. Це був черговий жарт, чергова витівка Коха, який, регочучи й збиткуючись, давав нам зрозуміти, що в тій труні, його, властиво, вже й нема, там тільки маски й реквізити, що залишилися з минулої ролі, зі старої вистави, але вона вже неактуальна, бо він тепер задіяний у новій п’єсі, новому театрі, новій і відвічній Грі… The show must go on!

Ця гра була й буде наповнена світлом, Кох-анням і любов’ю. І це, мабуть, найважливіший, найглибинніший її аспект. Я довго міркував над тим, чому з таким теплом і вдячністю згадую п.Богдана, чому так радо зустрічаю його в снах і розмовляю наяву (тобто, уявно, звісно ж…?) Це неможливо пояснити спільністю професій (хоча мені й пощастило взяти разом із ним участь у фантасмагоричному “Крайслері Імперіалі”, а ще Кох консультував нас при створенні театру “Не журись!”, терпляче й безнадійно втовкмачуючи нам ази акторської майстерності). Та й віком ми різнилися, хоча бешкетно-юнацький дух п.Богдана досить швидко знівелював цю позірну невідповідність (він завжди просив мене звертатися до нього запросто й по-панібратськи – Бодя). І все ж таки я й моє trunk-generation (покоління зі “Скрині”) вклинилися віково якраз посередині між самим Патріархом із його привітною дружиною п.Галиною та продуктами їхньої спільної творчості – красунею Оксаною, загадкова арійська посмішка якої прискорювала биття безлічі чоловічих і юнацьких сердець, і дзен-богемним дослідником метафізичного Львова Юрком, з якого все, властиве, й почалося, бо саме він якось привів мене додому й познайомив із батьком. З того часу я безліч разів побував у цій затишно-розбурханій оселі, яка немов магнітом притягувала до себе письменників, акторів, авантюристів, прокурорів, композиторів, бомжів, поетів, пияків…кого тут тільки не було! І цим осердям, цим магнітом власне й була персона Богдана Коха, завжди гостинного, веселого, привітного пана-господаря.

Ось тут, у цій магнетичності й полягає, на мою думку, найсуттєвіше. “Усі ми прагнемо любові”, співається у доволі банальній пісеньці, але найприкрішим для нашої снобістської зарозумілості є те, що це – правда. Коли нам самотньо, коли на душі мряка, коли так хочеться перекинутись хоч словом, замість тепла ми часто наштовхуємось на ввічливо-байдуже “Як справи?” (а твої справи нікого не цікавлять), “Що чувати?” (а тебе й не чують), “Заходь якось…” (а тебе й не чекають). Мені пощастило. Коли я бував пригніченим, то набирав номер телефону Кохів. Якщо слухавку підносив п.Богдан, почувши моє ім’я, відразу ж казав: “Давай, забігай, швиденько, тут в мене є…” І я забігав, і Кох видобував із чергового схрону приховану від пильного ока дружини пляшчинку, і ладналася нашвидкоруч якась неймовірна закуска, і починалися довгі розмови про все на світі – і про його рідний театр, у якому, як бідкався Кох, катастрофічно падав рівень загальної культури, і про політику, і про жінок ( о, це була солодка й авантюрна тема, але нехай то залишиться між нами), і про музику, і про…

Вертався я після цих розмов просвітлений і втихомирений, і був безмежно вдячний Кохові за співчуття, за небайдужість, за відвертість, хоча й не зовсім розумів, чим саме я заслужив на таку особливу прихильність і любов. Не розумів, але мав з того велику втіху. І ось після смерті п.Богдана, властиве, під час тризни я випадково почув, як якийсь хлопчина, здається, актор Дрогобицького театру, захоплено розповідав комусь, як Кох його любив і вирізняв серед усіх, як завжди радо запрошував до хати і яким був привітним саме з ним. А потім я почув подібне ще від когось, і ще… І я збагнув, що справа була не в мені, і не в тому чи іншому акторові або приятелеві, а в чародійному хисті п.Богдана роздаровувати щедро свою любов, причому так, що кожна людина відчувала себе обраною, ініційованою, бо ця любов не була загальною, для всіх, поділеною на малі шматочки, а належала винятково цій людині, їй одній-єдиній.

Мабуть, ми всі перебували у полоні ілюзії, мабуть, це все було елементом Гри, але ця Гра була блискуча, геніальна й мудра. Й коли мені також надійде час податися у Ті світи, “поза лаштунки”, я обов’язково продовжу цю забаву, знайду десь трансцендентний номер кохівського телефону, назву своє ім’я й у відповідь почую: “Давай, забігай, швиденько, тут в мене є…”

А тим часом ладнатиму потроху різні справи – співатиму, кохатиму, напишу спогади про Коха… Бо ж, як то йшлося в анекдоті, “повінь-повінню, а комусь орати треба”. The show must go on?

Віктор Морозов (2000)
з книги "Богдан Кох. Сенс життя." (Львів - Республіка Комі - Дубно, 2003)