- Цьогорічна зустріч Нового року вийшла в мене, мабуть, «найоригінальнішою». Буквально в останній день 2008 року мене раптово звалив із ніг потужний грип, і я цілісінький день пролежав колодою в ліжку. Отож єдиним моїм новорічним бажанням було таке: «Шляк би трафив ту грипу і не приведи, Господи, щоб збулися слова тих мудрагелів, які кажуть, що як зустрінеш Новий Рік, так його і проживеш». Найкумедніше, що бажання збулося вже через день, «шляк» дуже швидко «трафив мою грипу», і тепер я шкодую, що не забажав у цю новорічну ніч чогось глобальнішого – кінця фінансової кризи або ж українізації Криму – ану ж бо й це моє бажання здійснилося б?

Ну, а найбільше мені запам’ятався Новий, 1996 рік. Я тоді подорожував з майбутньою дружиною Мотрею півднем Франції, і 31 грудня 1995 року ми з нею їхали собі навмання автом і гадали, куди ж нас занесе Доля. А вона занесла нас у чудове містечко Арль, де мешкав і малював Ван Гог: за пару годин до Нового року ми під’їхали до ресторанчику, знайомого з однієї з відомих вангогівських картин. Там ми й зустріли Новий Рік, заночувавши в готельчику над цією кнайпою, а зранку, 1 січня, нас розбудили дзвони сусідньої церковці і голуби, що вуркотіли за вікном.

— Раз ми вже вдалися до спогадів і ностальгії за молодістю... Коли ти вперше взяв до рук гітару? Чи маєш музичну освіту? Коли відчув, що є/став музикантом? Чи сприйняв це відчуття як знак долі, можливу професію — чи просто як душевну втіху й насолоду, що їх дає щире палке аматорство?

Гітару взяв до рук десь у 14-15 років, намагаючись відтворити те, що почув на «модній» радіостанції «Радіо Люксембург», яку розшукав завдяки своєму старшому кузену, що раз на рік приїжджав до нас у гості і “просвіщав” мене стосовно нечуваних тоді західних зірок. Проблема була лише в тому, що я не знав, як настроювати гітару, бо цьому моєму захопленню передував п’ятирічний період лютої ненависті до всього, пов’язаного з музикою. (Мої батьки вперто намагалися пробудити в мені любов до неї і змалечку віддали в музичну школу – спочатку вчитися грі на фортепіано, а потім... на баяні. Але в ті роки ще ніхто не захоплювався гороскопами, тож батьки не врахували, що моя “близнюківська” натура чинитиме шалений опір будь-яким одноманітним вправам, гамам і арпеджіо). І ось, коли в моїх руках зненацька для мене самого знову опинився музінструмент, тобто, гітара, я вирішив настроїти її на свій лад, щоб можна було, притискаючи всі струни одним пальцем, грати мажорні акорди. Усі інші різновиди акордів – скажімо, мінорні або септакорди – за моєю “авторською системою” виконати було вкрай важко або неможливо, тому, відповідно, мінорні пісні в мій “репертуар” не потрапляли. Урешті-решт мені пощастило почути пісню популярної в ті часи англійської групи “The Troggs” (“Троглодити”) “Wild thing” („Дика штучка”), в якій було всього 3 акорди, причому всі мажорні! Я миттєво створив рок-групу з чотирьох своїх однокласників, навчив їх притискати струни гітар одним пальцем, і невдовзі відбувся наш перший публічний виступ на шкільному вечорі, присвяченому, здається, якійсь річниці комсомолу. Можете уявити собі обличчя вчителів і комсоргів, коли замість „Лєнін всєгда маладой” ми дружно заревіли „WILD THING!!!!” Але ніколи не забуду, яким захопленням засяяли очі присутніх на вечорі шкільних красунь: саме тоді, мабуть, я і збагнув глибинну суть шекспірівської фрази „Музика – це пожива любові” і зрозумів, що стану музикантом.

— Хоча ти і не народився у Львові, та й останні років 15 знов-таки не мешкаєш там, все ж ніхто навіть не гадає назвати тебе «кременчанином» (чи як воно буде від Кременця?) або ж киянином. І навіть прізвище на ’ов зовсім не шкодить твоєму усталеному іміджу львівського батяра, такого собі вічного гімназиста... Наскільки знаю, ще студентом Львівського університету ти вже грав із «вокально-інструментальними ансамблями» (було таке визначення в радянські часи) і навіть (з «Арнікою») здобув нагороду у всесоюзному конкурсі «Алло, ми іщем таланти»... Як сталося, що росіянин Віктор Морозов природно увійшов до славного кола львівської творчої молоді — настільки природно, що разом з іншими із того кола підпав під репресії 1972-73 років за буржуазний націоналізм і був виключений з останнього курсу англійської філології?

-Кілька уточнень. По-перше, існують люди, що все ж таки називають мене «кременчанином», і це насамперед мої земляки з Кременця. По-друге, останні 40 років я постійно мешкаю у Львові (незаперечним доказом чого є львівська прописка у паспорті), просто мені не сидиться на місті і я весь час кудись від’їжджаю (інколи на кілька днів, а інколи на кілька років) з тим, щоб знову і знову повертатися додому. По-третє, попри прізвище на ’ов (отримане від батька-росіянина) і навчання в російській школі я доволі рано почав усвідомлювати себе українцем, на що вплинуло й те, що я народився й більшу частину життя прожив на Західній Україні, й те, що я виховувався в родині матері-українки (батько розлучився з мамою, коли мені було 6 років). Особливий у цьому сенсі вплив на мене мала особистість діда – свідомого українця й затятого антисовєтчика, з яким у шкільні роки в мене відбувалася постійна боротьба за місце перед єдиним у найшій хаті радіоприймачем – я хотів слухати рок-музику, а дід – „вражі голоси”.

Крім того, завдяки моїм улюбленим „невипадковим випадковостям”, поступивши в Львівський університет, я опинився в гуртожитку в одній кімнаті з Олегом Лишегою (на вірші якого написав, до речі, першу свою пісню), через якого познайомився спочатку з Грицьком Чубаєм, а потім з усім колом українських митців-нонкомформістів і політичних дисидентів, таких як Чорновіл, Калинець, Осадчий, та багато інших. Так поступово я почав ставати у Львові „своїм серед своїх”, хоч певне упередження до мого прізвища існувало ще досить довго та й тепер мене вряди-годи „перехрещують” то на Мороза, то на Морозіва.

— Здається, ти так і не отримав завершеної вищої освіти? Втім, романо-германська філологія напевно пригодилася, коли вільне музикування в 70-х відійшло в андеграунд (по-нашому, у «підвали» та на кухні). Перший твій переклад був теж «підвально-підпільний» — скандальний «Екзорцист» Вільяма Пітера Блетті, фраґментарно опублікований «Всесвітом» допіру під час перестройки. Що ти ще перекладав, аж доки 10 років тому не взявся за «Гаррі Поттера»? Чи цікаво тобі самому було читати ці книжки?

-Це правда, мені так і не пощастило отримати диплом, чи, навпаки, пощастило, бо замість нудного вчителювання у якійсь школі я зміг цілком віддатися бурхливій і непередбаченій стихії рок-музики. Тому й перекладами я займався вряди-годи і безсистемно. Певною мірою ця моя діяльність була також пов’язана з музикою. Скажімо, оригінал «Екзорциста» я купив у Індії, де перебував тоді на гастролях. Це були 70-ті роки, романи жахів у тодішньому СРСР не друкувалися, тож я навіть не думав про публікацію, перекладаючи все це страхіття просто так, знічев’я, щоб лякати ночами колег-музикантів. Але завдяки Миколі Рябчуку, котрий працював тоді у «Всесвіті», скорочену версію «Екзорциста» вдалося-таки надрукувати в цьому часописі, і це був, здається, перший роман жахів, опублікований в колишньому Союзі. Поза тим в тому ж таки «Всесвіті» вийшов перекладений мною есей Т.С.Еліота «Класична література і літератор», а ще виходив друком мій спільний з Віктором Небораком переклад «Стіни» групи «Пінк Флойд». Та основна моя робота і джерело заробітку були пов’язані з музикою, а багатомісячні гастролі не залишали часу для перекладів.

І от лише наприкінці минулого тисячоліття цей час нарешті з’явився, і я спочатку переклав «Алхіміка» Коельо, а потім узявся й за «Гаррі Поттера». Це були ще ті доінтернетівські часи, коли інформація про нові книжки й нових авторів доходила в Україну з великим запізненням, тож, хоч як це зараз дивно, про Джоан Ролінґ і вигаданого нею хлопчину-чарівника ніхто тоді не чув і всі мої пропозиції різним видавництвам сприймалися доволі скептично. Але я дуже задоволений, що врешті-врешт за видання «Гаррі Поттера» взявся саме Іван Малкович зі своєю «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою», бо завдяки його прискіпливості, непоблажливості, вмінню зібрати високопрофесійну команду редакторів (на чолі з самим Іваном) та художників-ілюстраторів і, що найголовніше, намаганню досягати завжди якнайвищої якості україномовний «Гаррі Поттер» не тільки здобув великого розголосу, але й привабив до читання книжок цілу армію хлопчаків і дівчат, яких раніше неможливо було відірвати від комп’ютерів, тим паче заради україномовної книги.

Ну, а мені особисто найцікавіше було читати й перекладати першу книгу серії - «Гаррі Поттер і філософський камінь», написану стисло, динамічно і захоплююче. Наступні ж томи ставали дедалі розлогішими, я взагалі зараз дивуюся, яким чином мені вдавалося примушувати себе, доволі ледачу особу, корпіти день і ніч над цими товстезними книжищами, щоб якомога швидше їх перекласти. Без чарів, тут, мабуть, ніяк не обійшлося!

— З 80-х, коли розпочалося (вкотре...) національне відродження, твоя музика знову стала затребувана. Це був час тріумфальної «першої» ЧЕРВОНОЇ РУТИ, час львівського театру-кабаре «Не журись!». Цікаво, що на відміну від більшості виконавців, ти не пишеш сам текстів до своїх пісень, добираючи просто добру українську поезію — від класиків до "молодих поетів" 70-80 років. Поза сумнівом, окремо стоїть співпраця з Костем Москальцем (котрий і сам непоганий музикант).

- Ще одне уточнення – я таки писав колись тексти до своїх (і не тільки до своїх) пісень, і ці мої опуси навіть зафіксовані на перших плитах «Арніки». Проте, мушу зізнатися, я доволі сором’язлива людина і тому, коли я опинився в колі справжніх поетів, таких, як Лишега, Калинець або Грицько Чубай, мені стало соромно своєї писанини, тож і вирішив займатися тим, що в мене виходило краще, тобто писати музику в жанрі «співаної поезії». Тим паче, що конкурентів тоді ще не було – Тарас Чубай щойно-щойно народився.

А співпраця з Костем Москальцем... Була наша спільна робота в театрі «Не журись!», і вже тоді я відчув, наскільки близькі за духом, манерою, стилем Костеві пісні. Отож, коли він «емігрував» зі Львова й усамітнився у своїй «Келії чайної троянди» на Чернігівщині, в мене й виникла ідея видати альбом авторських пісень Москальця у власному виконанні. Так 2000 року з'явився наш спільний компакт-диск «Треба встати і вийти». Своєрідним продовженням і розвитком цього альбому стала нова наша спільна робота – «Армія Світла», що вийшов наприкінці минулого року. Альбом певною мірою неординарний, бо Костеві спочатку уявилася його назва й обкладинка, а лише потім, уже спеціально під цей задум, писалися пісні.

— Ще одна новорічна традиція — підбивати підсумки... Чи думав ти колись, що твоє життя вже відбулося? Мені здається, це цікаве і загалом щасливе життя, чи не так? От, наприклад, ти батько чотирьох дочок. Найстарша — відома співачка Мар’яна Садовська. А найменші, близнята Зірка і Квітка, здається, молодші за твоїх онуків? Чи вони також вчаться музиці? Якою бачиш їхню долю?

-Сподіваюся, що в моєму житті не все ще відбулося, хоч планів вибудовувати не люблю, бо я переконаний «якосьвонобуддист», і волію, щоб усілякі зміни й повороти в житті ставалися несподівано й непередбачено. Але, якщо й нічого дивовижного не станеться, також не нарікатиму, бо мав у житті, мабуть, найголовніше для себе – пізнав багато різних країн і місцин, зустрічався і товаришував з багатьма чудовими людьми, маю чотирьох розкішних доньок і не менш розкішних внуків і внучок, причому деякі з них і справді старші за власних тіток Квіток і Зірок (що зовсім не заважає їм спілкуватися й бавитися разом при зустрічах – жодної ієрархії!). Якою бачу їхню долю – не знаю. Дав би Бог, щоб знайшли вони свій шлях і своє місце в цьому непевному, трагічному і дивовижному світі, і знайшли його самі – бо я ніколи не любив, щоб мене до чогось примушували, то й їх не примушуватиму. А щодо музики... Якийсь час Зірка і Квітка взагалі не знали, що я музикант, але одного разу ми поїхали з ними з Києва до Львова, і дорогою поставили на плеєр мій батярський диск «Тільку ві Львові». Дівчата відразу впізнали мій голос і цілу дорогу слухали тільки цей диск – разів, мабуть, зо двадцять! У Львові ж якраз святкували День Батяра, і я мав виступ на великій сцені біля Ратуші. Коли ж концерт закінчився, Зірка видряпалася на сцену, підійшла до стійки з мікрофоном і захоплено вигукнула: «Я теж на сцені!», а очі в неї засвітилися, як ніколи досі. Я ж тільки почухав потилицю й подумав: «Ти ба, ото назвали дитину на свою голову Зіркою...»

Розмову вела
Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ