Пошук на сайті:
  Головна
  Карта сайту
  Контакти
Газета нагороджена орденом Святого Рівноапостального князя Володимира Великого III ступеня
ПРО КУЛЬТУРУ
ЕСТРАДА: СВІТ „НЕ РОЗКРУЧЕНИХ” ПІСЕНЬ ТАРАСА ПЕТРИНЕНКА

9 ЛЮТОГО, 2007

Останнім часом щось не чутно «Живої легенди», за номінацією «Таврійських ігор» (і взагалі, можна вважати, легенди поза всякими номінаціями) української естради Тараса Петриненка. Є тому свої причини. Найперше та, що цей артист має свої високі критерії і вже як виходить на сцену, то щоразу з чимось новим, значимим. Інакше не може, інакше й не личить митцеві, який створив найзнаменніший (після «Червоної рути» Володимира Івасюка) хіт – пісню «Україна», яку чули чи не всі українці на землі сущі. Її музичний фрагмент став позивними Національного радіо. А це – особлива ознака визнання творчої особистості.

Його інколи описують (наприклад Олександр Євтушенко) як найточніший «архетип нації» з усіх можливих архетипів. Ось, мовляв, уявіть собі «на його кучерях солом’яного бриля, люльку в бороді, полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском…» Навіть отаке собі черевце, яким він легенько трусить, не спішно походжаючи сценою, вважається йому до лиця. По різному можна сприймати Петриненка. На перший погляд як такого собі мудрого метра, який досяг вершин на своєму поприщі, задоволений, впевнений. А не тут то було…

Він постійно стривожений, занепокоєний, весь час в борні внутрішній, ніби з самим собою і водночас у ширшому загальносуспільному вимірі. Пам’ятається, як він ще при СССР, на початках процесів національного відродження, концертуючи у Львові говорив, що схвильований прийомом львів’ян, загальною патріотично-піднесеною атмосферою настільки, що не хочеться їхати з цього міста. А як втішався він подіями Помаранчевої революції, коли нарешті, Київ заспівав українською, коли наша естрада зазвучала рідною мовою…

Зараз з прикрістю маємо констатувати, що пішли зворотні процеси. Естраду опанував примітивізм, несмак, телерадіоефір, концертні зали заполонила російська низькопробна попса. Від цього Тарасові, як і багатьом іншим незаангажованим, не заспокоєним артистам, боляче. Але він – сам по собі, незалежний, виважено-мудрий. Для такої позиції у нього є певне підґрунтя і не лише суто морально-етичне, а й матеріальне, є студія, є концертний апарат. Мистецька майстерня Петриненка акумулює творчі ідеї. Свого часу до неї прийшла молода генерація, «засвічена» на фестивалі «Червона рута». Метр сприятливо поставився до неї , до ансамблів «Спалахнув шифер», «ІОА – 4», хоч у них була відмінна естетика від тієї, яку сповідував він сам. Троє юних солістів мали з ним досить успішні концерти. Були зроблені рімейки на старі й нові Тарасові речі. По-новому зазвучали «Пісня про пісню», «Не кажи: прощай» та інші загально знані шедеври. Цій роботі колись ЗМІ приділили чимало уваги. Однак при всіх обопільних стараннях, ідея такого продюсерського центру не вижила. З різних причин, на яких нема сенсу зосереджуватися. Факт-фактом – молодь пішла своєю дорогою. Пішла з програмними піснями метра – «Крик душі», «Не кажи прощай» та ін. Наскільки пройнялись юні душі його ідеями, його творами, які він, на відміну від непоодиноких авторів ніколи не ставив на конвеєр, покаже час...

Петриненко дуже переймається тим, що впродовж останніх років посилюється тенденція до вимивання з пісні душі і змісту. Про неї зараз вже майже не йдеться як про високе мистецтво. На цій ділянці, на жаль, запанувало тотально-масове мавпування. Тарас занепокоєний цим, будучи налаштованим на творчість глобальну, непідвладну часу, незалежну від скороминучого крику моди.

- Чомусь і Стінг і Елтон Джон завжди в моді, їм не потрібно обов’язково потрапити в струмінь, - каже він. Здається, йому не було б трудно щороку видавати альбом і мати відповідні дивіденди. Однак, його аудіопродукція досить рідкісна на ринку. Шанувальникам естради відомий подвійний альбом «Господи, помилуй нас», що отримав відзнаку як кращий на фестивалі «Нові зірки старого року» ще далекого 1994-го. Відтоді з’явився ще один – «Любов моя». І все. Для цього мистця не властиво гарячково «пекти пироги». Для нього характерне тривале творче «бродіння», кожен матеріал має бути «настояний”, поступово доповнений відповідними барвами, звучанням. Тому то кожна нова робота Петриненка завжди зразу ж викликає зацікавленням, не потребує надзвичайних менеджерських зусиль, оскільки його ім’я – то вже гарантія високих мистецьких кондицій.

Згадаймо групи «Еней». «Чарівні гітари», «Дзвони», «Гроно» і навіть російські «Красниє макі» – кожна з них була явищем у музичному житті, залишила у ньому свій пісенний слід. І у кожній з цих формацій – часточка душі, серця Тараса Петриненка. Йому довелося немало пережити у совєтській задушливій атмосфері при якій не було можливостей для свобідного творчого самовираження, пізнати утисків пріснопам’ятних художніх рад, які могли одним розчерком пера знищити артиста. Але попри все він завжди відстоював право бути собою.

На початку 70-х минулого століття заборонено ансамбль «Еней» – його перша група. Підстава – буржуазний націоналізм. А хлопці ж працювали на основі народного мелосу, пропагували українську народну пісню. Драматично склалася доля й формацій «Дзвони», «Гроно»... Коли ж репресивну облогу вже годі було витримати, довелося емігрувати в Росію. Там було більше свободи, але за неї довелося дорого платити. Там Тарас працював сім років і за цей час сповна зумів реалізувати свій задум, який полягав у тому, аби домогтися всесоюзного визнання і завдяки цьому відчинити для себе двері вітчизняних філармоній. У складі «Красних маков» об’їздив чи не весь тодішній Союз, виступав з такими відомими артистами як Як Йола, Кузьмін, Барикін.

По всякому було, багато чого й різного-смішного траплялося під час гастрольних поїздок. Естрадні хронікери, наприклад, згадують таке. Запросили якось Петриненка і Кузьміна до Ростова-на-Дону. Їхали собі артисти поїздом довгенько і богемно коротали час – випивали, поспівували потроху. А, прибувши вранці на місце, побачили вивішені прапори з чорними стрічками. Організатори концерту зустріли їх зі словами: «Вибачте, але в країні траур. Помер генсек Андропов. Концерти відміняються, гроші за квитки людям повертаємо».

Минув рік ті ж організатори знову ініціюють концерти обох артистів в Ростові. Сідають вони в поїзд, знову довго їдуть, проводячи час у звичному артистам режимі. Приїхали і – та ж картина: прапори зі стрічками. Підходять до них відповідальні особи і кажуть: «Хлопці, ви будете сміятися, але в країні траур і концерти відмінено...» Тоді помер наступний генсек компартії – Черненко.

В Україну Петриненко повернувся у 1986 році, якраз у розпалі була горбачовська перебудова. Розкріпачувалися творчі уми... З Валерієм Смаглієм - менеджером і адміністратором – вони створюють новий проект, врахувавши тодішню домашню ситуацію. Адже дехто не сприйняв цього повернення.

Вище чиновництво, виплекане в суто українських специфічних умовах, диктованих совєтськими канонами, інтуїтивно відчувало загрозу «устоям» з боку волелюбного артиста. Але він, звичний до праці у режимі спротиву, наполегливо „штовхав” новий проект і він швидко зажив повнокровним життям, втіленим у естрадній групі. «Гроно» Тараса Петриненка активно концертувало, записувалося на студіях. Були гастролі у різних країнах Європи, у США, Канаді…

Серпневий ГКЧПістський путч 1991-го застав Тараса і солістку групи Тетяну Горобець у Філадельфії. Спостерігаючи по телебаченню за ходом подій, вони вирішили негайно повернутися в Україну. Кажуть, що Петриненко ідеалістично поміркував ніби на референдумі за незалежність може не вистачити двох голосів...

Він такий, коли йдеться про святе, про долю країни – то діє рішуче, миттєво. Хоч пісню може записувати півроку, доти поки не задовольнить його її звучання.

Нещодавно у Києві, в палаці «Україна» відбувся сольний концерт Тараса Петриненко і групи «Гроно». «Ми не закінчуємо розмову», - такою є одна із заглавних пісень цього концерту. І у тій назві є своя символіка, зважаючи, що формально концерт присвячувався 30-річчю творчої діяльності співака, композитора, музиканта. Багато людей пам’ятають його пісні початку 90-х. Пісні духовні - піднесені, того високого стилю, що «рвуть до бою» і що умиротворяють. Бо харизма Петриненка - творця завжди двополюсна – і бунтарська, і лірична. Як зауважує вже згадуваний нами Олександр Євтушенко, Тарас-бунтар і Тарас-лірик – однаково переконливо-щирі. Таким він постав перед глядачами у залі палацу «Україна». Це був ніби елітний концерт. На ньому не було (аж ніяк не могло бути) отих банальних реплік типу „ не бачу ваших рук», «ей, задні ряди», «я вас люблю». Кількома словами соліст у критичній тональності охарактеризував становище української культури, «яку влада не те, що не підтримує, вона її не помічає».

- Колись мандрівний філософ Григорій Сковорода запрошував до саду ангельських пісень, а я запрошую Вас у світ моїх не розкручених пісень, - звернувся співак до присутніх.

...І ось у зал зі сцени полинули музика, слова. Таким глибоким за змістом, милозвучним творам, якими наповнений репертуар Петриненка могли б позаздрити (по-доброму, звичайно), більшість наших сучасних виконавців. У цьому концерті вбачалося нове втілення групи «Гроно», і – за великим рахунком – й нового самого Петриненка. «…Кожна пісня Тараса – це маленька сповідь, що йде від серця до серця. Поменше було б перешкод між серцями...»

Ярослав ЯКИМОВИЧ.


ПРО КУЛЬТУРУ
ЮВІЛЕЙ: СВЯТОСЛАВ ГОРДИНСЬКИЙ: НА ЗЛАМІ ЧАСОВИХ ЛІНІЙ

Століття одного з найвидатніших українців ХХст. Святослава Гординського припало на 30 грудня минулого року і, як зауважує Дмитро Павличко, у цьому календарному факті присутня якась нібито приреченість народженого жити й працювати на зламі часових ліній.

На жаль цей ювілей збігся й з очевидним суспільно-політичним зламом в сучасній українській державі, спричинений затятими протистояннями між різними гілками влади. І стає якось незручно, прочитавши на сайті Міністерства культури і туризму, що «…Україна відзначила 100-річчя від дня народження славетного сина своєї землі, художника, графіка, монументаліста, мистецтвознавця, журналіста, редактора, перекладача з іноземних мов, поета, науковця Святослава Ярославовича Гординського». Все у тій фразі правильно, за винятком перших двох слів, бо в широкому контексті, майже нічого не зроблено, аби було правдозвучним оте «Україна відзначила…» Відповідний Указ Президента Віктора Ющенка, опублікований в пресі торік на початку грудня, фактично, залишився на папері. А ним Глава держави зобов’язав Кабінет Міністрів утворити організаційний комітет, розробити та затвердити план заходів, передбачивши зокрема у грудні 2006 – січні 2007 років… Отут то якраз і починається невідповідність, адже реалії є тільки за канцеляризмами «утворено», «розроблено» і «затверджено», а окрім виставки у Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького, здається, нічого іншого із «заходів» на початок лютого помічено не було. А мали ж проводитися у населених пунктах, пов’язаних з життям і діяльністю С. Гординського, урочистості «за участю представників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій», науково-практичні конференції у Києві, Львові, Івано-Франківську. Можемо зрозуміти, увійти в становище творців документального фільму про мистця, передбаченого Указом, чи згідно з ним введення в обіг у встановленому порядку ювілейної монети, поштової марки і конверта, оскільки тут могли виникнути об’єктивні труднощі. І то, сподіваємося, тимчасові. Не слід, мабуть, зволікати Кабміну й з опрацюванням разом з Львівською облдержадміністрацією питання щодо спорудження протягом 2007 – 2007 років пам’ятника ювілярові у цьому обласному центрі. Чомусь ніхто не здогадався поцікавитися думкою з цього приводу прем’єр-міністра Віктора Януковича, коли він відвідуючи Львів, зустрічався з представниками (старанно дібраними за заздалегідь складеним і затвердженим у столичному офісі списку) місцевої інтелігенції.

Трудно наразі чогось доброго сподіватися й від Державного комітету телебачення і радіомовлення, який мав би згідно з президентським велінням широко висвітлювати 100-річчя від дня народження мистця, адже очолюють його зараз люди, м’яко кажучи, не надто сприятливі до розвою національної культури. Якщо вже вести мову про засоби масової інформації, то можемо відзначити хіба що «Літературну Україну», яка подала значимі за обсягом і змістом публікації. Та їй, як мовиться. сам Бог велів…


Коли вже таке становище з відзначенням у нас, то що вже казати про виконання пункту Указу Президента В. Ющенка, яким передбачене вивчення чиновниками Міністерства закордонних справ і провідниками Української всесвітньої координаційної ради можливості увічнення пам’яті Святослава Гординського в державах, де він проживав та винесення пропозицій на розгляд Кабінету Міністрів. Трудно передбачити наскільки зацікавленим буде ставлення до такої справи урядовців, зважаючи на наші внутріполітичні чинники. Бо хто такий для донецьких «проффесорів» сей чоловік?

Аж ніяк не хотілося б вносити якісь конфронтаційні елементи (їх і так вдосталь), але як не може обурювати такий факт. При розподілі коштів на 2007 рік високий урядовець, висуванець Партії регіонів, зметикував, що слід обмежити коштами львівське державне видавництво «Світ», відоме своїм національно-патріотичним спрямуванням, бо воно, мовляв, випускаючи «бандерівську літературу», воює проти регіоналів. Як розповідають працівники «Світу», їм кардинально обкарнали фінансування, пішло різке скорочення штатів, згортання проектів і хто знає, як надалі зводитиме кінці з кінцями одна з кращих видавничих установ країни.

Та при будь яких обставинах маємо бути оптимістами, сподіватися на краще. Із згаданого на початку міністерського сайту дізнаємося, що недавно «відбулося урочисте засідання Організаційного комітету з підготовки та відзначення від дня народження Святослава Гординського». Його, як офіціозно інформується, відкрив перший заступник міністра культури і туризму Валерій Стасевич, а присутніми були видатні діячі культури мистецтва, науковці, державні та громадські діячі, представники МЗС, Міносвіти, Держкомархіву, Київської міської держадміністрації. На засіданні «розглядалися нагальні питання щодо подальшого вивчення творчого надбання С. Я. Гординського, оскільки майже половину свого життя він прожив у далекій Америці, не перестаючи водночас бути справжнім українцем». Члени оргкомітету обмінялися думками стосовно виконання плану ювілейних заходів. Предметно з’ясувати суть справи, взагалі поговорити про особистість С. Гординського маємо намір найближчим часом, перемовившись з кимось із учасників цього засідання, ймовірно з Дмитром Павличком, або Романом Лубківським і, відповідно, запропонуємо публікацію читачам «Віча».

Ярослав ЯКИМОВИЧ.


ПРО КУЛЬТУРУ
ВІДІЙШЛИ ЗА ВІЧНУ МЕЖУ ЖИТТЯ

За останній час маємо дві відчутні втрати у музично-співочому мистецтві. Перед самими Різдвяними святами у Тернополі, у поважному віці (вже десь поза 80), відійшов за вічну межу життя відомий піснетворець і співак, залишивши у спадок загально знану «Росте черешня в мами на городі…», та цілу низку улюблених в народі пісень, Анатолій Горчинський. А днями в Івано-Франківську поховали соліста естради, барда Тризубого Стаса (справжнє прізвище Станіслав Щербатих). З місцевого будинку «Просвіти» в останню дорогу його проводжали тисячі людей. Покійного вшановували як українського патріота, подвижника.

Перед тим Стаса відспівували у церкві на Аскольдовій могилі у Києві. У столиці він жив впродовж останніх кількох років. Організм цієї самовідданої гордої людини витримав два інсульти. А на третьому стражденне серце зупинилося. Було йому лише 56.

С. Щербатих народився на Алтаї і ніби вважався етнічним росіянином. Але переїхавши з батьками на Прикарпаття, зріднився з цим краєм, його людьми настільки, що став у перші лави боротьби проти комунії, за українську незалежність.

Вперше у весь голос Тризубий Стас заявив про себе у театрі «Не журись!» політико-сатиричними викривальними піснями. Тоді він був яскравою постаттю в товаристві популярних співаків Віктора Морозова, Василя Жданкіна. Його виступи на фестивалях «Червона рута», авторської пісні «Оберіг» були відзначені лауреатством, головним призом. Хітами стали його сатиричні пісні «Гуд бай, компартіє», «Тато Карло», «Ангола», «Глобус України», «Демократизація», «Повний абзац».

У Києві ним написано і видано книжку «Нічия земля», два мюзикли, випущено чотири диски, до яких увійшло понад 300 творів під назвою «Я повертаюсь». Хай же повертаються з поза світів Анатолій Горчинський і Тризубий Стас пам’яттю створених ними пісень…


ПРО КУЛЬТУРУ
МАР’ЯНА САДОВСЬКА "Я СПІВАЮ СВОЇМ ГОЛОСОМ, ДОСВІДОМ І ЖИТТЯМ"

Сьогодні акторка й співачка Мар’ яна Садовська є однією з визначних постатей у світовому мистецькому русі «Повернення до автентичних фольклорних джерел». Є співзасновницею польського театру «Гардженіце» й театрально-музичного фестивалю з такою ж назвою, куди запрошували сучасних народних, класичних й авангардових митців з України та українських артистів з інших частин світу.

Останніми роками мешкає в Кельні, де разом із чоловіком, актором і режисером Андре Ерленом, створила свій час, їздить у численні експедиції Україною, бере участь у фестивалях по всьому світу і виховує сина і дочку.

У свій дивовижний спосіб інтерпретуючи за народними мотивами, українська співачка Мар’яна Садовська зачаровує слухачів у Сполучених Штатах і Німеччині, Ірландії, Єгипті чи Афганістані. У своїй творчості поєднує музику і театр. Працюючи над однією з останніх вистав, Мар’яна їздила в Лапландію, де зустрічалася з місцевими шаманами-йойкарями. Йойк – це ритуальний гортанний спів, який був поширений серед північних народів: шведів, фінів та норвежців. Ця експедиція – далеко не перша у творчості співачки. Ще працюючи у польському театрі „Ґардженіце” вона з колективом побувала на багатьох обрядах народів світу: у пабах Ірландії слухала прадавні саги, в Єгипті співала українські народні пісні на коптському весіллі:

„Мене цікавлять різні техніки народного співу, особливо, коли пісня не тільки для приємності чи розваги, а коли вона виконує важливу життєву функцію: лікувальну, зв’язку чи впливу на природу чи власну долю, коли людський голос є засобом для досягнення мети. Колись же люди виходили і кликали весну, чи зупиняли кров голосом, чи от бабці ж досі по селах шепчуть чи замовляють. Воно має дію, і ми можемо щоразу в цьому переконуватися. В будь-якому випадку, коли я співаю, після виступу приходять глядачі і кажуть: „Гусяча шкірка з’являється, сльози на очах проступають... а я ж ні слова не розумію. Чому я плачу?” І мене це цікавить, як митця, а не науковця, який вплив має на людей голос сьогодні, в добу Інтернету”.

Одного разу після виступу в Кельні, де вже кілька років зі своєю сім’єю живе Мар’яна, до співачки підійшла молода пара. Хлопець і дівчина зізналася, що докладно на її концерті, натхненні співом, вирішили побратися.

Восени музиканти Borderland здобули першу премію фестивалю етнічної музики World Music Creole землі Північний Рейн – Вестфалія, в якому брали участь більше ста колективів. Думка журі про їхню музику була одностайною, розповідає головуючий Мартін Ґреве:

„Починаєш слухати і думаєш: „Що це взагалі таке? Що вона співає? Така дивна музика... Гарна вона чи ні - спочатку не розумієш. Але чимдалі слухаєш, тим краще відчуваєш цю музику, розумієш її. Голос Мар’яни проймає до глибини – це просто неймовірне відчуття. Вона співає, говорить, кричить і робить це настільки швидко й емоційно! Ця музика схвильовує і немов наелектризовує. Ми такого ще ніколи не чули”.

Мар’яна Садовська мріє жити і виступати в Україні. Але поки що це неможливо з багатьох причин, зокрема і тому, що Андре, чоловік Мар’яни, не може полишити свою роботу у Кельні. Але коли мова йде про відпустку, зрозуміло - тільки в Україну. У свої подорожі українськими селами Мар’яна часто бере всю сім’ю. У селі Кричківка, на Полтавщині, вони бувають найчастіше - місцеві жителі вже називають Мар’яну своєю дочкою, а дітей Северина і Гайфійку – онуками.

– Усі Ваші виступи побудовано на фольклорі, який ви зібрали. Як виникло таке зацікавлення народною піснею?
– Я їжджу в експедиції вже понад 13 років... 1991-го вперше вирушила селами – сама, взимку, долала значну частину дороги пішки. А любов до пісні успадкувала, мабуть, генетично: вдома завжди співали. Всі родинні зібрання закінчувалися співом, тож певної миті почала записувати те, що співали старші жінки в моїй родині. А з мамою багато їздила Україною, невеличкими містами, селами. Мама супроводжувала мене й у перших імпровізованих “експедиціях”. Звичайно, тоді навіть і не думала про жодні етнографічні премудрості – мене цікавило записати й зберегти старі співи. Це було для мене, для власної пам’яті. Але поступово відчула, що це джерело є дуже глибоким, із нього можна щедро черпати, це джерело натхнення, творчої праці.

Саме тоді декількох акторів театру ім. Курбаса, зокрема мене, запросили взяти участь у фестивалі “Слов’янські пілігрими” в Італії – в майстерні Єжи Гротовського. Під час відбору просили співати – і я виконувала саме ці пісні: плачі (чула, як голосили жінки над моєю покійною бабцею). Дев’ятнадцятирічною не усвідомлювала багатьох речей так, як нині, але, мабуть, саме той спів став причиною того, що мене відібрали до центру Єжи Гротовського в Контадері. Там побачила, як Гротовський працює з народною піснею, чи правильно сказати – традиційною (народна чомусь асоціюється лише з “Ой чорна я, си чорна”. Йдеться ж насправді про глибинну традицію.

У Гротовського навчилася працювати з цією музикою. А коли повернулася до Львова, до нас приїхав і театр “Гардженіци”. Актори шукали охочих вирушити з ними в фольклорну експедицію. І я, звісно, поїхала. Тоді це стало для мене, немов об’явлення. Побачила, як можна переосмислити давні пісні, історії, легенди, створюючи з них зовсім сучасні театральні форми, як вони можуть стати дорогою до самовираження.


У “Гардженіцах” знайшла підтвердження своїх ідей і думок про те, як можна не лише записувати народні пісні, а й надалі будувати на їхній основі власну творчість, як вони здатні інспірувати нове мистецтво. Разом із “Гардженіцами” отримала змогу їздити Україною. Перші “дороговкази” на цьому маршруті дали в київському фольклорному гурті “Древо”.

– Розкажіть, будь ласка, про Ваші експедиції Україною.
– Не вважаю, що їжджу в фольклорні експедиції, хоча й справді записую старовинні пісні, обряди.

Етнограф робить насправді значно більше, ніж я, етнографія – це ціла наука. Можу лише схиляти голову перед такими колективами, як “Древо”, котрі працюють із традицією з наукового погляду. А те, що роблю я, – це театр. Переосмислюю ці пісні, звичаї. Не намагаюся їх зберегти, а навпаки – на їхній основі прагну створити щось нове. Можливо, тому мені досі так легко знайти спільну мову з неукраїнським глядачем, передовсім молодим.

Інше, що завжди цікавило мене в експедиціях, – чим є для нас, мешканців міста, цей казковий світ ритуалів, звичаїв, легенд, як він співвідноситься з нашим світом інформації? Чи потрібен він нам узагалі? Чому цікавимося ним? Як змусити себе вислухати пісню, яка триває двадцять хвилин і має понад сто куплетів, якщо ти виріс на культурі відеокліпу та швидкої зміни інформації?

Мої поїздки – це радше пошуки відповідей на поставлені запитання. Я їжджу не як науковець, а як актриса, як митець.

– Останні роки ви мешкаєте в Кельні. Як західноєвропейська аудиторія, зокрема німецька, сприймає ваше мистецтво? Чи склалося вже постійне коло шанувальників?
– Усе-таки найбільший резонанс мої вистави мають у США, передусім у Нью-Йорку. Власне, українського глядача на моїх концертах дуже мало. Як сказав один мій знайомий музикант, для нашої діаспори я, з одного боку, надто автентична, бо співаю пісні, яких вони вже не пам’ятають, а з іншого – надто сучасна, бо співаю їх у незвичний спосіб. Українська громада в Америці, на жаль, дуже консервативна. Тому мій глядач – неукраїнський.

Коли співаю, то публіка в залі, навіть не розуміючи слів, починає плакати. Отже, крізь ті пісні б’є надзвичайно потужний енергетичний струмінь... Завжди хотіла, щоб мої концерти були не повчанням, а розмовою про первинні людські цінності.


- Мар’яно, а як відбувається Ваша гра з мовою ?
- Мене страшенно цікавить межа — місце, де закінчується мовлення і починається спів. Коли для вираження почуттів уже бракує простих слів і навіть не вистачає поетичних — починаєш співати. Пригадуєте «Марусю Чурай» Ліни Костенко: «Сказати… не можу, а от у пісні виспіваю все». Записуючи пісні, я не могла не дивуватись, як із суперечки, спогадів, зауважень раптом починається спів, так що вловити початок, зауважити межу майже неможливо. Починають співати без приготування, настройки, попередження. Часом коментар є органічною частиною пісні, який з’являється поміж складів одного слова. Колись у Сварицевичах, на Поліссі, на свято Трійці я була свідком, як молода жінка голосила над могилою батька. Її «співо-розмова» перепліталась з побутовими зауваженнями: «Ой звідки тебе виглядать» чи «Подайте мені води, бо захрипла вже». Простіше інакше розмовляємо з живими, а інакше з померлими. По-іншому звертаємось до рослин, тварин, до стихій, до Бога. Кожна пісня — це своєрідна розмова, звертання, закликання, діалог. І тут ще один важливий для мене аспект — сила звучання окремих складів, співзвуччя. Деякі обрядові пісні, наприклад, весільні — це своєрідні речитативи, побудовані на промовлянні, скандуванні якихось заклинань. Мене цікавить мова як молитва, її вертикальний вимір, повторювання якихось фраз, які мусять тебе напевно з’єднати з якимось вищим світом. Ці слова не просто передають певну інформацію, а вони мають своє надзавдання.

— Та все це стосується перш за все рідної мови, а от як Ви пояснюєш постійну співпрацю з митцями — представниками інших культур? Що дають Вам такі перетини?
- Цікаво, що я спеціально не намагалася шукати контактів. Вони виникали самі, знаходилися люди, відкривалися двері. Таку потребу, очевидно, сьогодні мають дуже багато людей, й, звичайно, митців. Можливо, не всі можуть пояснити, чому саме, але вони просто йдуть назустріч один одному. Мене завжди захоплювали порівняння — відкривати подібні символи, образи, архетипи, музичні формули. Я не науковець — мені можна фантазувати. Найменше мені хотілося замикатися на українськості. Я завжди прагнула зустрічей з іншими культурами. Адже тільки з перспективи, з віддалі починаєш насправді бачити скарби у власному домі. Я мала велике щастя, працюючи в театрі «Гардженіце» (Польща), подорожувати до місць, де ще збереглась жива і пульсуюча традиція. На коптійському весіллі в Каїрі я співала українські народні пісні, в ірландських селах у відповідь на меланхолійні балади — лемківські і т.д.

Шукати паралелі не означає уподібнюватись. Навпаки — унікальність і неповторність кристалізуються у співставленні, співзвучанні, в діалозі. Я не маю остаточної відповіді на запитання, звідки у мене ця потреба знову і знову їхати в села. Просто, коли довго перебуваю у мегаполісі, поза Україною, відчуваю, ніби мої пісні міліють. І тоді єдиною радою є подорож, дорога туди, де не тільки люди, де кожне дерево, рослина наповнені звучанням, співом. Де живе пам’ять.

Мені, звичайно, хочеться, аби й бабцям у наших селах краще жилося, аби там з’явилися дороги, тепло в хатах, вода, умови добрі для життя тощо. Але також і страшно — бо парадокс, коли дивлюся на цівілізовані села деяких високорозвинених країн, усвідомлюю, як цивілізація нищить усе те, заради чого ми долаємо кілометри. І не знаю, чи їм вже захочеться у якусь мить кинути все та співати, ділитися тим, що береже пам’ять. Моя улюблена австралійська легенда вчить, що коли виростаєш, треба вирушати в дорогу, слідами прабатьків, виспівуючи світ — тим самим повторюючи акт творіння, створюючи світ наново.

- А як Ваша особистісна інтерпретація співіснує з традиційною піснею ?
- Я не співаю точно так, як співають бабці. Пісня народилася дуже давно, а я живу сьогодні. Але всіх «злочинів» я навчилася від них. Коли їх збирається кілька з різних сіл, починають сперечатися, як треба певну пісню співати, й кожна каже: «А в нас співають не так!». Тому я теж дозволяю собі відійти від усталеного, віднаходжу свій особистісний варіант. Якщо записати не гуртовий спів, а кожну бабусю окремо, то можна почути, скільки там буде індивідуального, орнаментів, зітхань, словесних вставок, переплетінь говоріння та співу, всього такого, що й відтворити неможливо. Я приймаю від них пісню та відкриваю у ній, наприклад, сучасні ритми, адже я сучасна людина і «маю на це вухо». Тому співаю її як можу — своїм голосом, своїм досвідом і життям.

Підготувала О. Лупій

ПОЛІТИКУМ
УКРАЇНА І СВІТ
АКТУАЛЬНИЙ ДІАЛОГ
УКРАЇНСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
ПРО КУЛЬТУРУ     
З ДНЕМ ЗАКОХАНИХ
ДУХОВНЕ ДЖЕРЕЛО
ПЕРСОНАЛІЇ
НОВА РУБРИКА
КАЛЕЙДОСКОП
Редакція Віче
Гості Віче
Нагороди
Фотогалерея
Передплата
Реклама у Віче
Архів Віче





WWW.VICHENEWS.COM © 2004-2007 All rights reserved
ТЕЛ. 773-418-1436 FAX. 708-452-6021 Address: P.O. Box. 35060 Elmwood Park, IL 60707
Дизайн сайту:
Студія DreamLife Inc